Воєнне лихоліття ІІ: промені опору |
|
У міжвоєнний період довгий час не було сили, яка б представляла б українські національні інтереси, хіба що УНДО (Українське національно-демократичне обєднання), однак воно це робило обережно і в рамках офіційного курсу польської держави. Але у 1929 році з’являться організація, яка такі поняття як «українство», «національна держава», «етнічна само визначеність» зробила священними у своїй програмі. Це була Організація українських націоналістів (ОУН) на чолі з Євгеном Коновальцем.Спочатку вона не мала великого впливу у селах Галичини, прості селяни чули про неї загально і на виборах симпатії схилялись на сторону УНДО, але з 1933 року, коли крайову екзекутиву очолив молодий і енергійний Степан Бандера, то головним завданням ОУН стало якраз поширити вплив на місцях. Ця робота головним чином припала на 1934-1936 роки. Саме в цей час починають зявлятись симпатики нової ідеології і в Красилівці. Такими людьми були Бабій Іван Микитович, 1899 року народження, Василюк Іван Миколайович, 1901 р.н., Гошій Василь Павлович, 1905 р.н. Фактично, це були люди, які починали справу розбудови організаційної структури ОУН на території Красилівки, ставши першими членами цієї організації у селі в 1934 році. Очолив цю справу Василюк Іван, який пропагував ідеї націоналізму і закликав односельчан села вступати до лав цієї організації. Про це свідчить судова справа, яку НКВД вело над ним ще у 1941 році. Тоді він був засуджений, відсидів у Станіславській тюрмі, де й помер своєю смертю. Василюк Іван був свого роду керівником ОУН в селі і за його ініціативою та сприянням створюється у 1935 році організаційний центр, що став ядром Красилівського куща ОУН. Такий розвиток подій був викликаний тим, що легше було підтримувати зв’язки з надрайонним проводом у Станіславові, районним проводом у Тлумачі, отримати літературу, коли існував кущ. Було важливе завдання, яке ставилось перед кущем – поширювати ідеї на навколишні села, розвивати в них організаційну структуру і таким чином сприяти тому, би і там створювались кущі і таким чином ланцюговим чином поширювалась мережа ОУН. До Красилівського куща належали Старі Кривотули, Одаї, Закрівці. Буже добре було налагоджене співробітництво із Гостівецьким кущем ОУН, до якого вхадили Нові Кривотули, Терновиця, Торговиця та Виноградським кущем. ОУН була єдиною силою, яка сміливо виступила проти більшовицької навали. Спочатку чисельність куща була незначною, але за період 1935-1938 роки зосередилась основна робота на покращення його організаційної структури. У 1937 році до складу ОУН ввійшли Романець Василь, 1918 р.н., Мачошак Михайло, 1914 р.н., Цапай Павло, 1918 р.н. Але найбільше поповнення відбулось вже на початку Другої світової війни. Так, у 1939 році ввійшли до складу членів кущової ОУН ввійшли Дикун Михайло Олексійович, 1920 р.н, Бабій Яким Пилипович, 1921 р.н. Гавадзин Іван Прокопович, 1910 р. н., Михайлишин Лук’як Федорович, 1898 р.н., Боровський Павло Васильвич, 1923 р.н., Милик Павло Якимович, 1921 р.н. Із початком війни діяльність ОУН активізовується, особливо після захоплення Галичини більшовиками. Обрання Гавадзина Івана головою сільської ради викликало необхідність збору членів ОУН Красилівського куща, які відбулись у червні 1940 року у стодолі Арабчука Василя. Це було повне зібрання куща, однак як відзначає у спогадах Гавадзин Михайло, був ще десь у лютому 1940 року збір членів ОУН в обмеженій кількості у зв’язку з балатуванням Гавадзина Івана на посаду секретаря сільської ради. Тоді керівник куща Василюк Іван схвалив таке рішення Гавадзина Івана. Таку ж позицію і зайняли майже всі члени ОУН. Таке рішення було вмотивовано необхідністю покращити становище в матеріально-фінансовому плані, а також мати відповідні зв’язки. Цю сторону не потрібно відкидати, взявши до уваги важке фінансове положення націоналістів, які, фактично не мали ніяких джерел фінансування. Однак тут був ще один важливий момент, який можна простежити у процесі розмови з очевидцями і він полягає в тому, що тоді люди інакше дивились на події, ніж ми тепер їх оцінюємо з висоти часу. Ніхто тоді не знав наскільки часу прийшла радянська влада, які у неї плани і взагалі, що на їх вік ще припаде радянсько-німецька війна. Обрання Гавадзина Івана було ще викликане необхідністю під таким прикриттям розвивати свою діяльність, замаскуватись від радянської влади. Але, як покаже подальший хід подій, таке бачення не виправдало себе, і в кінцевому результаті потерпіли люди, мається на увазі Іван, бо обхитрити радянську владу було не реально. Станом на 1941 рік у кущі було вже 72 члени ОУН. Вся робота була глибоко законспірованою і проходила під прикриттям. Але радянській агентурі вдалось вийти на Василюка Івана і його арештовують. Це трапилось у березні 1941 року. Одразу відбулись збори членів ОУН і новим керівником Красилівського куща обраний Василюк Василь, що отримав псевдо Мирон. Це був молодий енергійний хлопець (тоді виповнився йому 21 рік). Кущ мав своїх провідників, того ж Василюка Василя, Дикуна Михайла (псевдо Степ), які вдало організували роботу і поклали її на належний рівень. Степ у 1942 році став підрайонним провідником ОУН. Це було єдине такого роду звання на всю округу. В цей час він входить у дружні контакти з Вацебою Григорієм на псевдо Сулима, що був надрайонним провідником ОУН Станіславського району, куди входив Красилівський кущ ОУН. Степ єдиний з округи брав участь у зборах районного проводу, які відбувались у Станіславові. Але з 1943 року зявляється ще одне відоме ім’я – людини на псевдо Чорнота, а ним був Грицак Іван Михайлович. Він займав пост політреферента районного проводу ОУН. Навчався в Станіславській гімназії, був освіченою людиною, бо в обов’язки політреферента входило проведення доповідної звітної роботи для районного проводу, пропогандистсько-агітаційна діяльність, настанови для вишколу молоді. Близько року перебував у Чорному лісі, де познайомився із сотником Хмарою. Після того, як повернувся у рідні краї, то очолив збройну боротьбу УПА на території Тлумацького району, зокрема в місцевості Гостова, Гринівців, Терновиці, що не далеко від Красилівки. Він представляв собою велику небезпеку для радянської влади, тому всі сили НКВД були направлені на його пошук і відповідно ліквідацію. В листопаді 1944 року повстанці Крука і Чорноти зробили великий наскок на більшовицьку залогу в Тлумачі. Під час сутички Чорнота отримав легке поранення. Немає точних даних про втрати та чисельність сил, однак збереглось повідомлення радянських служб про несподіваність наскоку і велику психологічну тривогу, яку він посіяв серед солдат залоги. Більш конкретної інформації є про наступні сутички Чорноти з радянськими військами. 3 січня 1945 року о 9-ій годині зранку понад 200 більшовиків наскочили на засідку Чорноти. В двогодинному бою ворог втратив 70 убитими, але прийшла підмога, так, що загін Чорноти змушений був відступити. Втрати повстанців складали 4 вбитих, і 3 поранено. 17 квітня 1945 року близько 250 більшовиків наскочили на відділ УПА куратора Чорноти, коли він квартирував в селі і під час якого він був вбитий. В той час Степ в селі залучив до ОУН трьох сестер, які проживали неподалік від нього, і це Арабчук Ганну Василівну, 1925 р. н., Арабчук Марію Василівну,1924 р. н., Арабчук Меланію Василівну, 1930 р. н. та Назарука Василя Олексійовича, 1922 р. н. Ці дівчата виховувались у глибоко патріотичній сім’ї, і стали для Красилівки символом боротьби за українську державність, жертовності, нехтуванням особистими інтересами задля суспільного блага, а їх трагічна доля показала правдивість цих слів, однак про це згодом. На 1944 рік Ганна очолювала жіноцтво Красилівського куща ОУН, а Меланія з Марією були зв’язковими УПА. Саме вони обслужували Красилівський кущ із судніми, Меланія – з Гостовом, а Марія – в напрямку Отинії, Ворони. Саме через них проходив обмін важливою інформацією, листування керівників кущів між собою. Їм довелось не одну ніч недосипати, пройти за кілька років великі відстані, при цьому, що не було доброго взуття. Їм допомагала згодом Заліська Катерина, яка також малолітньою ходила до Гостова, переносячи штефети. З початком 1943 року в селі починають організовуватись повстанські загони, які стали частиною Української Повстанської Армії. Стрільцями УПА із села були Бойко Василь Іванович, псевдо Данило, Катрук Василь Петрович, Андріїв Михайло Павлович, псевдо Левко, Харевич Микола Іванович, псевдо Орел. Але одним із перших учасників УПА був Баб’юк Павло Федорович, псевдо Берез, оскільки ще у 1942 році він став стрільцем куща ОУН. Спочатку ці люди переховувались по хатах, але вже в цей час починають копати перші бункери. В Красилівці вони були у стайні Гундяка Василя, що виводив на берег великої фоси, де була купа соломи, у Жуковського Миколи, Гундяка Федора. Це чи не найбільші, а вже з 1944 року їх число зросло. По селі відбувались численні облави, які спрямовувались на ті садиби, де за радянськими даними знаходились бункери. Одна з таких трапилась по святі Архистратига Михаїла у 1944 році саме на піст Пилипівку. У бункері, що знаходився у Гундяка Василя перебував Степ і ще деякі повстанці з його лоївки – брат Дикун Микола Олексійович, Гундяк Іван Олексійович, Паштетнік Василь Казимирович, Гавадзин Іван Олексійович. Облава налетіла майже несподівано у складі близько десяти вояків НКВД, які вийшли на бункер через Дикуна Олексія, батька двох братів Дикунів, який йшов просто відвідати своїх синів, а вже був старшою людиною, не дуже так і дивився, чи хтось за ним слідкує і так безвинно і не здогадуючись привів ворога на потрібне місце. Радянські агенти одразу оточили хату і знайшли місце, яке вело в бункер, а воно знаходилось у стайні під коровою. Радянські солдати зірвали дверцята і почали стріляти так навмання. Але коли побачили, що це все даремно і їм не вдається виманити повстанців, а заходити в бункер вони явно боялись. Тоді вирішили піти іншим шляхом і кинули димову шашку і снаряд до нього в середину. Появились великі дими, за якими прийшла і дезорганізація в рядах НКВД, так що повстанцям вдалось вислизнути. Почалась перестрілка, так що загрозу відвернули. Степ, як на диво, вижив, але все ж були жертви – задушився Гундяк Іван частково через дим, а частково через бруси, які звалились на нього, що слугували як укріплення бункеру, а від ран помер Паштетнік Василь. Цей напад дійсно був серйозним, бо селу рознеслись дими і люди думали, що то десь велика пожежа, горять декілька хат. Дикун Микола був покликав Михайлишина Олексу, вчителя красилівської школи, який ще й добре тямив у медицині. Так, що товариші прагнули допомогти Гундяку Івану, Олекса робив навіть штучне дихання, але нічого не допомогло. На початку 1945 року була облава на бункер в Жуковського Миколи. Там перебували Андріїв Михайло, Романець Василь. Першому вдалось пробитись через вороже оточення, а от Василь, який їх обох прикривав, дістав кілька серйозних поранень, декілька куль застрягло в тілі. Проживши у муках декілька годин, він героїчно помер. В кінці 1945 року у Красилівці квартирували у Боровського Петра, поки він був на радянсько-німецькому фронті, повстанці із сусідніх сіл, зокрема Іванців Йосип із Отинії, стрілець УПА та ще двоє: один з Струпкова – Василишин Іван, керівник райбоївки СБ, а другий з Гостова. Коли радянські служби довідались про їх місцезнаходження, то одразу провели операцію на знищення цих повстанців. Побачивши, що наближається облава, вони прийняли рішення втікати. Це був січень 1946 року і вони почали спускатись із горбів у напрямку до річки Опришини, яка була покрита льодом. Тільки підійшовши до річки не далеко від мосту, почувся звук пострілів. Ці всі стрільці УПА героїчно полягли на холодному льоді. НКВД побачивши, що вони давно вже вбиті не припиняли вогню, так що наскрізь продірявили молодечі тіла. На другий день жителі села йшли дивитись на це трагічне видовище і як пригадує Запоточна Анна це дійсно було щось страшне – червоні плями крові на яскраво білому снігу. Одного хлопця з Гостова поховали на місцевому кладовищі, а інших позабирали родичі. Звісно, що в таких умовах, УПА організовували відповідно опір, який по різному проявлявся – як і в гуманному плані, так і шляхом таких же вбивств і нападів, бо війна вступала в традиційну для неї форму. У 1943р., коли загострились і вийшли на кульмінаційну точку українсько-польські відносини, у селі пройшло кілька операцій на знищення місцевого польського населення. Так, був вбитий Щербін Стась, який жив, де тепер Заник Олексій, був дуже заможною людиною, ще в час Польщі в нього знаходився невеликий магазин. Незадовго після цього пішли із життя інші представники родини Щербінів, а саме Щербін Якуб (Куба), якого повісили у рідній же хаті, а з ним була вбита дружина Параска. Недалеке від нього проживала інша польська родина Цапаїв (їх було четверо братів). Цапай Юзьо був вбитий також у своїй жаті. Цапай Михайло, що був вивезений у Німеччину за доньку, після повернення додому і ознайомлення з ситуацією, вирішив виїхати до Польщі, бо тоді було сприяння таким міграціям через радянсько-польські угоди і нормативне погодження цього питання. Йому вдалось перейти кордон і опинитись на рідній землі. Однак, не всіх чіпали поляків і це в багатьох випадках залежало від особистих рис характеру, поведінки – хто продавав, займався наклепами, того й знищували. Так, Лук’яну Петровському, також поляку, що проживав в Красилівці, нічого не зробили і він дальше залишався в селі. Одним із перших серед стрільців УПА загинув Баб’юк Павло. Це сталось 18 жовтня 1944 року біля Закрівців, де відбулась чи не одна з найбільших битв між повстанцями і службами НКВД, яке очолювали Петро Дейнега, майор Чмигун, капітан Касецький, лейтенант Громобоєв. Тут загинуло багато повстанців з навколишніх сіл, а серед них і Берез. Однак, найтрагічнішими були умови вбивства Степа і членів його боївки з Старих Кривотул – Яківа Богака, псевдо Вишневецький, Федора Назарука, на псевдо Довбуш, Василя Милика, Підкову. Навкруги буяла весна і було одне з найбільших християнських свят Великдень 1945 року. Він довго не був у рідній місцевості через доручення рай проводу ОУН, але вирішив свята провести у рідній стороні. Саме на Великдень було домовлено про збір всього цвіту Красилівського куща ОУН, провідників з сусідніх сіл. Про це стало відомо службам НКВД. Мали святкувати на вулиці Шепелівка в Старих Кривотулах, так би мовити на нейтральній території. Перед цим Степ заглянув до рідної хати, аби провідати батьків, дружину. Зайшов,привітався «Христос воскрес», побачивши його, у рідних не було меж від радості. Він почув схвильоване биття серця, а водночас і тривогу, щось йому було ніяково, невідомі почуття віщували щось зле. Але переодягнувся, взяв вишиту сорочку і сів до столу. Просидів годину і сказав, що мусить вже йти. Тихо попрощався, на цей раз намагався довго вдивлятись в їхні обличчя, аби запам’ятати і водночас пригадати все, що за цей час пережилось разом. Мати дала зав’язаний рушник з великодніми гостинцями. Тоді прийшов до своїх побратимів, які вже приготувались до великодньої трапези. Але один з них в цей момент зрадив, попросив відпуститись додому, аби також побачити рідних, а насправді попрямував до радянської ставки в Отинії. Тут прибув лейтенант із солдатами, але повстанці побачили облаву здалека і почали відступати з хати де перебували за великоднім столом, аби не спричинити неприємностей для господаря. Підкова прикривав товаришів і навіть поранив двох чекістів. Їм вдалось вислизнути і вийти за село. Минувши міст, млин опинились на просторому полі. Тут вже не було де сховатись і вони залізли до невеликого окопу, би хоч трохи уникнути перехресного вогню, який вели радянські служби. Але за цей час двоє повстанців – Вишневецький і Довбуш вже полягли. Підкова з Степом вирішили підірватись гранатою, Підкова помер одразу. Степу відірвало руку, і він ще продовжував жити. Вороги накинулись на нього і почали розпитувати та знущатись. Він відповів, що смерті не боїться, а потім ще гукнув «Слава Україні!». Це так розлютило НКВД, що вони відрубали йому руку, викололи очі і сильно понівечили обличчя майже до невпізнання. Та зламати героя не могли, Степ помер гідною смертю, вартою для пошани у віках. Один із енкаведистів розказував згодом, що йому доводилось бачити багато смертей повстанців, але такої героїчної смерті і сили духу не зустрічав. Так героїчно загинув провідник ОУН з Красилівки. Тіла пробули так на окопі два дні, бо забороняли органи їх чіпати. Але сестра Степа Павліна все ж прибігла і навіть не могла впізнати ні Степа, ні його побратимів, так сильно були понівечені і порізані обличчя. Брата вона розпізнала по знаку на нозі, бо ще малим, рубаючи дрова, він поранив праву ногу. Потім прийшли батьки, рідні і поховали цих героїв на місцевому кладовищі. Дружина Степа Параска, як розповідає дочка її сестри Палій Марія дула на мить збожеволіла від горя, била поклони в селі під хреста коло Бабія Олекси. Потім рвала на собі волосся і ще довго не могла прийти до себе. Вони прожили з Михайлом всього лиш два з лишком роки. Вона пригадала собі їхнє славне весілля в січні 1943 року, коли Степ був одягнений в повстанський стрій, навіть коні мали спеціальну святкову упріж. Як розповідав Яким Фрейнак, що жив у сусідстві з домівкою Дикуна Михайла. На весілля прибули повстанці з сусідніх сіл також у повстанському строї, що яскраво виділялось на тлі білих снігів. Такого жителі села ще не бачили. Іван Харевич, житель Старих Кривотул, староста Красилівського хору написав поему, присвячену повстанцям, які загинули разом з Степом. Ось уривок з неї: Ще у церкві не почалась велика відправа,Вони всі були поховані на красилівському кладовищі, і ще тепер хрести на їхніх гробах тихо німіють і красуються в зелені. Однак, на цьму все не закінчилось, бо на друге славне християнське свято Василія, або ж Старий Новий рік, але вже 1946 року загинув керівник Красилівського Куща ОУН, стрілець УПА Василюк Василь (Мирон). Після смерті Степа він став особливо небезпечною особою, на нього полювали ціле літо і осінь 1945 року, але все сталось 15 січня 1946 року. Він ввечері мав зустрітись з своєю дружиною – Василюк Анною, яка, до речі, була рідною сестрою Параски, дружини Степа, і так виходило, що дві сестри вийшли заміж за двох провідників ОУН, і змушені були через це багато перестраждати. Анна зустрічалась з чоловіком у хаті Бабія Олекси, бо в себе дома боялись. Під час однієї такої зустрічі, саме 15 січня до хати постукали, хтось здав про місце перебування Мирона. Вийшов Олекса, оскільки була темрява, чекісти думали, що то Мирон і почали стріляти, так, що він одержав дуже сильне поранення в передпліччя, через що згодом втратив руку. Тоді схопився Мирон, взяв револьвер і як вже вибігав надвір прямо на порозі його розстріляли, так що він помер одразу на руках у дружини. Ще дивився на світ, але не міг вимовити ні слова, а потім повільно закрив очі. Був похований на місцевому кладовищі. Після загибелі і Степа, І Мирона, залишився в селі ще один славний стрілець УПА Бойко Василь, на псевдо Данило. Він мав гарний голос, і був дуже відважним хлопцем, так що співав націоналістичні пісні де би то не було, і зовсім не боявся ні радянських, ні німецьких окупаційних режимів. Він ще довго продовжував боротьбу і був вбитий аж 4 жовтня 1950 року на межі Красилівки і Отиніїв місцевості Спузлі. Його побратими склали навіть таку пісню: Ми хлопці, станьмо в коло,Його брат Бойко Михайло також був в УПА, він поховав брата, а сам довгий час переховувався у Федунихи Бочковської, старої жінки, яка проживала сама, а потім виїхав на проживання до Калуша, де одружився і так тепер прізвище Бойко в Красилівці не зустрічається. Десь в цей же час був вбитий і Боровський Василь Пилипович, 1930 р.н. Молодим хлопцем його застрелили у садку Цапая Павла, під самим дзвором. На протязі цього часу члени ОУН збирались на свої засідання переважно в хаті Гундяка Федора. На них були присутні гості, здебільшого друзі з ОУН сусідніх сіл. Хоч час був тяжкий, але така взаємна допомога та підтримка сприяли боротьбі. Бувало так, що збиралось дуже багато людей по вечорах, обговорювали важливі політичні питання, співали тощо. Запоточна Параска розповідає, що вона з батьками жила на краю села і до них часто приходили повстанці на ночівлю, співали пісень і деякі з них вона запам’ятала, як ось: У Чорнім лісі поміж сосниА Бабій Павліна донесла такі гарні пісні, які співали молоді хлопці і дівчата, коли збирались на вечорниці до хати її батька в часи воєнного лихоліття. Україно наша рідна,І ще багато інших (всього 34 чоловіки) повстанців воювало протягом 1945-1949 років, фактично кожна хата в селі долучилась до цього. У 1944–46 рр. діяли курінь “Смертоносців” — сотник Чорний, курінь “Благого”, сотня “Богуна”. Майже всі красилівські повстанці воювали у складі сотні “Олега” (Петро Олексюк). Своєю ідеологією і звитягою ОУН і УПА скріпили дух української нації, а красилівчани долучились до цих загальноукраїнських процесів. |
