У вирі воєнного лихоліття: радянський та німецький тиск

В кінці свого перебування під владою Польщі, українські землі все ще користувались визначеною свободою і правами, які були повністю знищеними в результаті великої катастрофи ХХ ст. — Другої світової війни. Справа в тому, що тільки в кінці 30-х рр. суспільне життя почало тільки налагоджуватись, так само як і господарське. Дуже цікаво простежити суспільний настрій в цей час. Як відзначають старожили, зокрема Брезіцька Ганна, Нагорняк Юрій початок війни тут, в Красилівці, виявився досить несподіваним. Як відомо, на 28 серпня припадає свято Успіння Пресвятої Богородиці і тоді панував такий звичай, що молоді дівчата і хлопці збирались йти як завжди до Зарваниці. І цього року нічого не віщувало біди. Хоча вверхи і державні діячі європейських країн готували численні закулісні ігри, які і викликали війну, проте народ в селі нічого не знав, а навпаки всі були більш як впевнені у довгому житті польської держави. Погода була сприятлива, що дозволило людям вчасно і добре зібрати урожай, ще й побувати у Зарваниці. Як красилівські дівчата повертались вже додому з отпусту, то почалась війна. Бабій Павліна пригадувала, що вони прийшли додому ввечері 1 вересня, а тато її говорить, що почалась війна. Вона була здивована, а ще більше батьки, бо вони думали, що там ближче до Тернополя вже проводяться бої. Але як на диво, не тільки біля Тернополя, але й в районі Станіславова, Львова була тишина і спокій. Хоч перші два тижні всі говорили, що йде війна, однак, фактично, її ніхто не бачив. Появились в селі вже такі парубки-хвастуни, що почали жартувати з цього. Оскільки не було ще й радіозв’язку, то селяни мало знали про події, які відбувались не то що в світі, а навіть у найближчій Польщі, якій підкорялись. Аж коли почала наближатись Друга Богородиця (21 вересня), то засоби масової інформації поширили інформацію про великі поразки Польщі, навіть стала досить поширеною поговірка – «від Матки до Матки не стало польської латки», яка досить вдало відображає суть німецько-польської війни.
Так трапилось, що в результаті весняного призову 1939 року до польської армії були прикликані жителі Красилівки - Василик Іван і Щербін Василь. Перший пішов служити у військову частину в Ярославлі, а другий – під Львів. Початок війни застав їх якраз на службі. Отож, вони виявились першими жителями села, які стали на фронт Другої світової війни. Василик Іван брав участь в операції «Плутон», яка стартувала з-під Ярославля і була чи не найбільш вдалою операцією польської армії за 1939 рік. Відомо, що вже на початок війни Василик Іван був вже підпоручником польської армії, а закінчив війну у стані офіцера. Зберігся його лист рідним, написаний на протилежній стороні фотографії. Йому довелось на собі відчути ввесь біль, який завдає війна простому народові. Хоча він дослужився до такого високого звання, однак воно виявилось як попіл на вітру. Зникла з лиця землі Друга Річ Посполита, інтереси якої він захищав. Його частина чи не найбільше продовжувала боротьбу, так що у жовтні 1939 р. він ще воював на території Польщі, був поранений.
На власній шкурі красилівські селяни відчули війну вже 17 вересня 1939 р., коли в Красилівку прийшли перші частини Червоної Армії. Це трапилось в неділю і події виглядали таким чином: після смерті отця Володимира Микицея парафію Старих Кривотул, Красилівки, Нових Кривотул курирував один священник Роман Дикий (до того ще й прихильник західних держав, зокрема Польщі, Австрії) і ситуація виглядала таким чином, що він не в змозі був відправляти Служби одночасно, тому кожної неділі зранку відправлялось в Старих Кривотулах, так як там була матірня церква, а вже ближче до полудня одної неділі в Красилівці, а на другу неділю в Нових Кривотулах. Саме тої неділі відправлялось в Красилівці, а радянські війська якраз вступили на терени села по обіді, так що Служба Божа якраз закінчилась. Наляканий священик не знав що робити, бо духовний клір тоді був вихований у толерантності і покорі до державної влади, мається на увазі польської, завдяки діяльності єпископа Григорія Хомишина. І ситуація виглядала так, що Польща на папері існувала, ніхто не приймав рішення про її ліквідацію, а священичий стан та й ввесь народ були у підпорядкуванні у державі, яка нібито існувала, але насправді її не було. На місцях про це не догадувались. Як стверджують старожили, цей прихід був зустрітий красилівчанами прохолодно. Люди йшли дивитись на все, що відбувалось просто із-за цікавості. Однак це тривало не довго, бо радянські моторизовані бригади не затримались в селі, а надзвичайно спішили, бо вже хилилось до вечора, а їм потрібно було ще дойти до польського кордону, так званої лінії Керзона, відповідно до радянсько-німецького пакту Ріббентропа-Молотова про поділ Польщі. У напрямку з Одай по гостинцю рухались основні сили радянських військ, яких нараховувалось близько 3-4 тисяч, однак одна бригада прямувала з Тлумача через Гринівці і відповідно прямо на Красилівку, а в Отинії вони повинні були об’єднатися. Ставлення було різним: члени ОУН і відповідно Красилівського куща різко негативно сприйняли радянський прихід, бо через підпільну літературу вони багато знали і про голодомор 1932-1933 рр. на Великій Україні, і про хвилю репресій 1930-х рр. цю літературу особливо поширювали Дикун Михайло і Бабій Іван, які мали зв’язки з Станіславівським проводом ОУН. В той час вже читали «Націоналізм» Д.Донцова, праці М.Лозинського, які активно пропагувались через підпільну мережу ОУН. Однак, ще до війни в сусідній Отинії був утворений пропагандиський відділ КПЗУ, який поширював комуністично-робітничну ідеологію на сусідні села. В цю сферу були втягнуті і жителі Красилівки, зокрема Звола Параска, Клим Дмитро, Заник Юрко та інші, які покладали певні надії на зміну ситуації із приходом радянських військ. Однак і їх можна зрозуміти, оскільки бідні селяни не бачили просвітку у аристократичній Польщі, і думали, що з приходом радянської влади наступить така бажана рівність і всезагальне благоденство, на що так звертали увагу у своїй пропагандистській діяльності активісти від Комуністичної портії Західної України. Звісно, що багато людей клювало на такі запевнення, однак, що цікаво, станом на цей час в селі не було жодного члена КПЗУ, мову можна вести хіба що про прихильників даної ідеології, які співчували ідеям більше соціалізму, ніж комунізму в тих формах, в яких він був присутнім в УРСР. Заник Юрко і Болгак Лук’ян побачивши силу і впевненість радянських військ запевняли односельчан в тому, що ми тепер беззаперечно будемо під «совітами», інакше не може бути. Та й взагалі багато людей так думало. Проте влада одразу не була встановлена, так що ще тиждень люди були в непевності. Таким був і кінець 1939 року, бо робились тільки певні спроби утвердитись на нових теренах, якщо в Львові збирались Народні збори, які ухвалили рішення про обєднання Західних областей України з УРСР, то територія Красилівки ввійшла до складу новоутвореного Отинянського району, а на її теренах було утворено Красилівську сільську раду депутатів трудящих десь на початку 1940 року. Що цікаво, вона мала іншу структуру, ніж сільські ради повоєнного періоду. Оскільки був брак кадрів, то фактично на чолі сільської ради була особа, яка йменувалась як секретар, а вже в її руках зосереджувались функції і голови, і безпосередньо секретаря. Першим секретарем, а відповідно і головою був Гавадзин Іван Прокопович, 1910 року народження. Це була освічена на той час людина, яка користувалась авторитетом в селі, закінчив три класи Красилівської школи, потім ще чотири роки вчився в Отинії. Можливо, цим і зумовлений його вибір на цю посаду. По виборах на посаду секретаря сільської ради була утворена так звана лічильна комісія у складі Ільків Олекси Івановича, Щербін Катерини Федорівни, Бабій Лук’яна Васильовича, Гавадзин Марії Блашкіної. Тут склалась досить цікава ситуація, яка полягала в тому, що Гавадзин Іван був членом ОУН, і виходить займав свого роду державну посаду. Це можна пояснити тим, що радянська влада на початку свого перебування у Галичині намагалась виконати ті зобов’язання, які були задекларовані ще до її приходу.
Можливо, що вибори 1940 року були чи не найдемократичнішими за всі вибори, проведені радянською владою згодом і фактично авторитетна людина могла проскочити. А ще слід відзначити, що ідея виборчого процесу була не нова на землях Галичини, тут вже існував досвід ще з австрійських часів, а закріплений він був польськими виборчими колізіями. Тому й не дивно, що у звітах по Отинянському району радянське керівництво відзначало про впорядкованість виборчого процесу, сумлінність членів комісій. На весну 1940 року розширено склад сільської ради – тепер Гавадзин Іван став головою, а секретарем Бабій Юрко Якимович, тобто розділено функції у зв’язку з великим фронтом робіт, що тільки шо відкрились – необхідністю проведення перепису населення, майна та худоби для представлення на ознайомлення в район, діяльність у галузі заготівлі зернових, як для посіву, так і для здачі хлібозаготівельним агентам. А ще потрібно було виробити принципи оподаткування відповідно до майна, а також налагодити фінансові справи у сільській раді.
Одночасно із справами на місцевому рівні, відбувались процеси із облаштування справ на вищому рівні. Почали готуватись вибори до Станіславівської обласної ради депутатів трудящих. На території Отинянського району створено два виборчі округи - №38 і 39. Красилівка входила до округу №38, по якому балатувалась в депутати обласної ради Хомин Юлія, яка мала і частково красилівське коріння, оскільки її мати походила саме звідси. 6 січня 1940 року її було затверджено кандидатом.
Радянська влада навіть і не думала відмовлятись від своєї традиційної і звичної політики, яка у своїй суті була заснована на методах терору. Якщо перші репресивні заходи з виявленням “ворогів” народу почались вже в жовтні 1939 р. у Львові та інших великих містах, то в селах подібна ситуація спостерігалась трохи пізніше. Загалом у Красилівці про перші спроби радянського режиму стати на шлях репресій можна говорити з весни 1940 році. В цей час була організовано сільське споживче товариство , яке мало стати основою для створення колгоспу. У галицького селянства були сильні приватновласницькі тенденції, воно не бажало нехтувати своїм споконвічним правом самостійно обробляти землю. Тому в цей час постраждали саме куркулі села, тобто більш заможніші селяни, а саме Щербін Юзьо і його тесть Гриць та Ільків Іван. Перший мав великі земельні володіння у місцевості сучасних Зрудків у напрямі до Горинського горба, а другий – на території Селищів впритул до вулиці Фуратівки. Щербін Юзьо був за етнічним походженням поляк і це ще більше насторожувало радянську владу. Тут, де зараз проходить дорога на тракторну бригаду навпроти пам’ятника жертвам голодомору, розташовувався великий сад Щербіна. Потім спеціально прорубали через садок дорогу, аби таким чином полегко підбивати господарську міць заможних селян. Хоч який сильний виявляла спротив його дружина, на це зовсім не зважали. Однак біль жорстокіших мір ще не було прийнято. У гіршому положенні опинився Ільків Іван, добросовісний і спокійний селянин, який своєю клопіткою працею нажив все багатство. Він допомагав членам ОУН матеріально, тому його було забрано до Станіславської тюрми великодньої п’ятниці 1940 року. І тут вийшла цікава історія: він одразу захворів на тиф на початку літа. Була дуже велика спека, що сприяла поширенню тифу. Із ним захворіло ще декілька осіб, до них було викликано лікаря і їх перекинули на лікування до Станіславської клініки. Лікував лікар із Східної України, що виявився дуже доброю людиною. Із усіх хворих він найбільше подружився з Ільковим Іваном. Вони знайшли багато спільного як в інтересах, так і в поглядах, оскільки його батько також був заможною людиною на Великій Україні, мав пасіку, молов збіжжя, любив і розводив коні. Отож, їм було про що поговорити. І в кінцевому результаті це допомогло Івану, бо цей лікар так написав у довідці на нього, що нібито тиф він має ускладненого характеру (що вказувало на швидку смерть), а таких вже відпускали. Цей лікар взагалі запропонував йому можливість отримати квартиру за дуже мізерну ціну, оскільки через виселення і депортації житловий фонд надзвичайно збільшився. Як пригадує його дочка Ільків Катерина, тато вже був майже згодився, а сказав, що спочатку порадиться з дружиною. Коли і повернувся з тюрми восени на Покрови 1940 року, то одразу розказав про все дружині, однак вона відхилила такий варіант, вказуючи, що не можливо залишити в селі господарку. Багато поля, малі діти, і вона ніякому разі не піде в місто. Так вони залишились в Красилівці. Ільків Іван пізніше про це шкодував, бо сім’ї довелось прожити не один буремний рік тут, на своїй землі, а при цьому багато потерпіти.
Так, незамітно і швидко минув 1940 рік, а 1941 приніс початок радянсько-німецької війни. З 22 червня 1941 року, коли німці розпочали війну з більшовиками, події розвивались дуже швидко. Вже ранком 2 липня красилівчани дізнались, що німецькі війська наближаються до околиць села, оскільки Отинія вже в німецьких руках. Наближався кінець першого перебування більшовиків на теренах Галичини. Але ще перед своїм відходом вони встигли мобілізувати на фронт велику кількість людей, жителів чи вихідців з села. Оскільки, ще фактично в кінці червня 1941 року село під радянською владою, то відповідно молоді хлопці мали коритись постановам і розпорядженням військового міністерства УРСР та СРСР про загальну мобілізацію. В цих краях проводив мобілізацію Отинійський РВК.
Одними з перших були покликані на фронт Зборовський Дмитро Васильович, 1912 року народження – 25 червня 1941 року, Іванкевич Василь Йосипович, 1917 року і Клим Микола Михайлович, також 1917 року народження – 26 червня 1941 мобілізовані, Михайлишин Юрій та Лук’ян Миколайовичі, відповідно 1916 і 1918 р.н. – 28 червня, Боровський Петро, 1910 р.н. та Гундяк Лук’ян Іванович, 1908 р.н. – 29 червня 1941 р.
Трагічно склалась доля цих людей. Клим Микола з радянськими частинами почав відступати під тиском німецьких військ. У серпні 1941 року він вже був на Наддніпрянщині,брав участь в обороні Черкас, а з листопада про нього немає звістки, тільки мовиться – пропав безвісті. Він спробував втекти і йому це вдалось. Тяжко було долати великі відстані, о тим паче, що у Західних областях України велись жорстокі бої, бо проходив фронт якраз через цю територію. Десь на Тернопільщині він був поранений, але все ж встиг добратись додому. Як твердять очевидці, йому було дуже важко у рідному селі, бо змушений був переховуватись. Доводилось ночувати то на кладовищі, то у окопах чи байраках. Навіть його рідна мати не знала, що Микола у рідному селі. Однак це довго не продовжувалось, бо взимку 1941 року був вбитий німцями під Циганкою.
Іванкевич Василь також був рядовим Червоної армії. Він брав участь у боях на Дніпровській оборонній лінії, але коли німцям вдалось її пробити, він відступив на Східну Україну, десь у боях на Дніпропетровщині пропав безвісті, мабуть, що загинув.
Брати Лук’ян та Юрії Михайлишини пройшли всю війну разом. Вони воювали на Білоруському фронті, навіть доходили до Смоленська. Великий удар був для їх матері, яка не могла ніяк змиритись із фактичною втратою одночасно двох синів, бо в той час піти на війну означало майже смерть. Їм довелось провести на постої під Смоленськом майже цілий 1942 рік, а з1943 року вони беруть участь у наступальних операціях, так що на у січні 1944 року були вже на підступах до Польщі, а влистопаді цього ж року пропали безвісті, як задокументовано у радянських звітах по військах. Можливо, переходячи недалеко від рідних місць їм вдалось втекти з війська.
У 1941 році були мобілізовані із Красилівки також Ціпух Іван Васильович та Хараліковський Собунь Леонідович, 1917 років народження, Гундяк Михайло Миколайович, 1910 р.н., Гавадзін Дмитро Васильович, 1918 р.н., Бабій Федір Пилипович та Бабій Юрій Якимович ( кличка Деркач), 1917 р.н.
Хараліковський Собунь був вихідцем із поселення Польська Воля, але одружився у Красилівці і став тут проживати. Йому довелось пройти всю війну від її початку до 1945 р., а потім героїчно загинути при визволенні Польщі, зокрема у боях за місто Познань.
Боровський Петро також у 1941-1942 році воював рядовим Червоної армії, однак навесні 1942 році йому вдалось втекти із території Харківщини. Два місяці йому довелось відчувати примхи долі, мотаючись по невідомих околицях і селах, аж    доки дойшов до Красилівки. Але тут неспокій, і він переховувався по бункерах разом з бандерівцями. Та не витримав довго такого життя і вийшов на люди. 1943 рік вдалось ще так сяк перебути, а коли в 1944 році в село знову прийшли радянські війська, йому пригадали колишню провину і погнали знову на фронт, і йому довелось знову 1944-1945 роки перебувати у складі військ рядовим. Однак, він все ж повернувся щасливо додому, хіба що отримав два великі поранення – одне в передпліччя, так що ще довго не міг добре володіти рукою, а друге – у бік, але, на щастя куля лише зачепила тіло і не пошкодила життєво важливі органи.
Як вже згадувалось, Бабій Юрій був секретарем Красилівської сільської ради у 1940-1941 роках, але і його війна заставила йти на фронт. Що цікаво, він перед тим допомагав бандерівцям, від Гавадзина Івана отримував багато революційної літератури націоналістичного характеру. Коли ж ішов на війну, то всю її закопав у себе в садку. Коли ж повернувся у серпні 1944 році і ступив на рідний поріг, то не впізнав ні хати, ні околиці довкола – так сильно змінили військові дії такий звичний для нього вигляд. Потім він ще довго шукав того місця, де, як думав закопав ту літературу, але садка вже не було і знайти це так і не вдалось.
Трагічна доля чекала на Зборовського Дмитра. Як рядовий, він відступав з радянськими військами, однак під Бучачем зав’язався великий бій з німецькими військами, і Дмитро потрапив до німецького полону у жовтні 1941 року. Був доставлений до Тернополя, а потім під конвоєм етапований до Львова разом із кількома тисячами військовополонених. З листопада 1941 до грудня 1942 року він перебував у німецькому концтаборі для військовополонених в м.Львові, ставши єдиним жителем села, який пройшов концтабори. Про умови перебування хіба що можна тільки догадуватись, а описати ті всі жахіття дуже важко. Пережити те було майже не можливо, Зборовський Дмитро не став виключенням, він там і загинув.
В той час, як вихідці з села воювали на фронтах Другої світової війни, то в Красилівці хазяйнували німецько-угорські війська, і фактично з липня 1941 до липня 1944 року в Красилівці перебували в більшій мірі угорські війська (мадяри, які були союзниками гітлерівської Німеччини). Позитивним моментом було те, що спочатку поступово відновлюється структура національно-патріотичних організацій, які існували до приходу більшовиків. 26 липня відбулись збори читальні “Просвіти” та кооперативи «Єдність» і ці організації відновили свою попередню структуру, яка панувала за Польщі, хіба що в іншому складі, бо багатьох було мобілізовано до радянської армії, а частина перейшла у націоналістичне підпілля, як-от Гавадзин Юрій Миколайович, Дикун Михайло і Микола Олексійовичі. Загалом, перші дні і тижні в цей час були обнадійливими як зі сторони ОУН, так і просвітницьких організацій [27, с. 5]. Здавалось, що німці нададуть широких прав українському населенню, що так роздула пропагандистська фашистська машина. І дійсно на Зелені свята 1942 р. німці дозволили у Станіславі провести велике свято для вшанування памяті героїв національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. Як говорилось в донесенні в агентуру, на ньому були в більшості вихідці з сусідніх сіл, так що могли і бути серед них і жителі Красилівки, а саме Гавадзин Іван, бо як пригадувала його сестра він часто їздив у Станіславів, а одного разу привіз взагалі багато національної символіки, був у захваті від тої атмосфери, яка панує у цьому місті. Але це були ілюзії і їх частковий вияв, хоч і з німецької сторони робились спроби не пустити на вітер слів і не дати розвіятись ілюзіям, саме в цьому ключі проводилась діяльність Альфреда Розенберга, який доводив те, що українцям потрібно надати право якщо і не на власну державу, то хоча б на широку автономію. Але після проголошення незалежності у Львові, фашисти почали репресії проти українців, ілюзіям дійсно не судилось збутись.
В Красилівці мадяри організували цілу систему органів місцевого самоврядування і господарських установ. Так у хаті Гураль Олексія була організована пошта, а його сім’ю виселили жити до комірчини і у хлів, у садибі Гундяка Федора знаходився військовий шпиталь і свого роду притулок для поранених, у хаті Гавадзина Прокопа був постій угорських та німецьких офіцерів і фактично адміністрація, поряд у стодолі Ільків Олекси розташовувався військовий та господарський провіант, коні тощо. Біля Бабія Федора і старої школи знаходилась кухня під відкритим небом для військовиків. Слід відзначити про нормальні відносини між солдатами і місцевим населенням. Так, старожили пригадують, що вони ще малими дітьми бігали до німецької кухні і їм давали солодощі, цукор, які дуже любила малеча, але важко було ці продукти дістати.
У хаті Ільків Івана також на постої були офіцери, та й загалом їх у Фуратівці було дуже багато, зокрема у хаті Гавадзина Василя (Фурата) та Гураль Василя. Ільків Катерина пригадує, що ці угорські офіцери дуже любили влаштовувати по вечорах на свята празники. У їх хаті закладали три столи, так, що приходили з інших квартир офіцери. Накладали екзотичні як на той час помаранчі, сухофрукти абрикосу тощо. У стодолі знаходилось піаніно, яке на свята брали до хати, і броньована машина, водієм якої був вихідець із Закарпаття. Як трохи вип’ють, то кликали до хати дітей, зокрема її, пригощали апельсинами. Мадяри кликали дітей словом «кичі», а коли ті ще й рвали квіти, і давали букети, то в подяку отримували невеличкі круглі цукерки, які зверху були покриті шоколадом, а в середині наповнені карамеллю. На той час, всі дивувались, звідки вони все те мають. Ще мадяри дуже любили молоко, і вже знали, коли доїли корову та з посудиною прибігали до газдині. Біля Гураля Василя знаходилась велика фоса, солдати зробили через неї деревяний міст, і казали, що з одного боку Буда, а з другого Пешт, так нібито ототожнюючи це місце із своєю столицею – Будапештом, яка знаходилась відповідно берегах Дунаю.
А Гавадзин Павліна пригадувала, що в хаті її тата, коли перебували німецькі солдати, то вони були в одній кімнаті, а в другій збирались дівчата свого роду на вечорниці. Одного разу взимку один солдат забіг до дівчат і почав зачіпатись. Йому сподобалась Арабчук Марія, і він так сильно злапав її за руку, що аж появився синець, ніби браслет. Вона закричала, тут зявився офіцер, почав кричати на нього і вигнав з хати. Це вказує на те, що панувала дисципліна у німецьких військах. Треба відзначити, що німці були строгими і жорстокішими, натомість мадяри добрішими. Так, Ільків Івана мали вивозити німці, а мадяри в знак подяки за харчування самі висадили його на під і так допомогли уникнути вивезення.
Однак не всім так щастило, і за час німецько-фашистської окупації (1 липня 1941 – 25 липня 1944) в Красилівці знищено 5 мирних громадян, спалено 7 селянських господарств, вислано на примусові роботи в Німеччину 77 чоловік. Серед цього великого числа багато повернулось додому, частина залишилась в Німеччині чи Австрії, а частина виїхала звідти за океан.
Почали забирати на примусові роботи в Німеччину з початком 1943 року, коли було прийнято відповідні положення у губернаторському управлінні дистрикту Галичина. З рейхскомісаріату Україна вивезення розпочались ще швидше, здебільшого у середині 1942 року. Одна із перших була вивезена Цапай Ганна. Це трапилось по святі Святої Трійці, 16 лютого 1943 року. Все трапилось досі несподівано: ранком прийшли німецький офіцер із місцевим урядовцем, функцію якого тоді виконував Гураль Михайло. Вона якраз по віку припадала на той розряд дівчат, які повинні були вивозитись в якості дешевої робочої. Таке було здивування, туга за рідною землею, що навіть не вдалось запам’ятати детально подробиць перевезення до Німеччини. Там довелось працювати на сільськогосподарській фермі, що розміщувалась на хуторі одразу за Берліном. Незважаючи на значні незручності, все ж там умови праці були задовільними. Господар нормально ставився до своїх так би мовити слуг, і виконував ті умови, на які держава не то що змушувала його, а навпаки відвертала, наприклад, платив остарбайтерам все ж мізерну, але платню. Виконували цілий комплекс робіт, що включали доглядати і годувати худобу, працювати у полі. Той пан переважно садив зернові культури, так що багато робіт припадало на літо: в'язати, молотити. Працю полегшувала механізація в Німеччині, де на той час вже використовували комбайни. Інша частина робітників працювала на картопляних плантаціях, і потім, що найгірше, треба було її перебирати. Спасало те, що там зима слабша, що сильно відчувалось на той час, оскільки спали в хліву, з тонкими стінами з березових дощок. В неділю господар пускав у місто, можна було зайти до церкви, але проблема полягала в тому, що не розумілось німецької мови, і обряд Богослужіння був інший. Особливо дивувало, що можна сідати на лавки, вставали тільки на Херивими, Вірую і Отче Наш. Згодом привиклось, життя ввійшло в стабільне русло, а за цим швидко спливали роки. Особливо запам’яталось Цапай Ганні те, як їхалось вже додому. По радіо оголосили, що Німеччина війну програє, і її господар сильно засмутився. Тут почались сильні авіабомбардування американського флоту. Десь у квітні їх звільнили союзні війська. Ганні допомогло надзвичайно те, що вона мала ввесь цей час подружку Параску Федорів із Богородчанського району, яку також вивезли на примусові роботи до Німеччини. Вони разом відбули всі ці роки. Їй було важче, бо вивезли з малою дитиною – хлопчиком 10-11 років. Він вчився в школі і знав німецьку, так що це в багатьох випадках допомагало.
Коли ж прийшли американці, то їх вразили поведінка і стиль цього війська, особливо товсті цигари (кубинські). Тоді всіх у таких міні автобусах почали звозити на пересильний пункт в Берлін. Там вперше побачилось Ельбу. Що найбільше вразило Ганну, то це ж дуже багато народу – переселенців з різних усюд, та дуже зруйнований вигляд столиці Німеччини (тільки один будинок, і то на краю міста, був цілий). Кожний переселенець був свого роду позначений – хусточка вказувала на його походження: поляки мали білу, французи – синю, а українці з росіянами – червону, ніби це один народ. Ставлення німців до українців демонструє такий факт: раз Ганна пішла в одну із закусочних, бо вони перебували в Берліні близько місяця – цілий травень, аж поки їх не почали розвозити. Старий німець, коли зайшла мова про українців, сказав, що вони мали би свою державу, якби тримались разом, як поляки чи ті ж росіяни, а не йшли одні вправо, інші вліво, а прямували би вперед за ідеологією С.Бандери.
Потім у кожного взяли сумки, які повантажили на підводи, а народ, який був з України йшов пішки через Польщу в напрямку до Львова. Це була дуже важка дорога, бо надворі стояв червень, страшна спека. На шляху находили на міни, через них багато людей загинуло, по полях траплялось багато вбитих людей, особливо, коли перейшли кордон з Польщею, бо в Німеччині союзники трохи навели порядок. Все виглядало досить дивно, бо їх проводжав оркестр з Берліна, а тут, ступивши кілька десятків кілометрів вже була кров та різні страшні речі. В Польщі Цапай Ганна через недоїдання отримала курячу сліпоту, так що ніч і сутінки надзвичайно разили очі. А тут вже наприкінці червня сповістили, що треба йти через Білорусію в обхід. Там вже було легше, бо білоруси добрі люди. Саме в Білорусії вона вперше за кілька місяців скоштувала молока. З Львова до Станіславова їхала потягом, а потім пересіла до Ворони. Вже на рідній землі за Вороною вивихнула ногу, так що додому ледве йшла, а тут ще й пограбували свої ж люди у Вороні на станції. Але ті гроші і одяг був вже не в голові, бо коли ти на рідній землі після скількох літ розлуки, то нічого вже не має важливішого. 25 липня 1945 року після двох років перебування в Німеччині і трьох місяців митарства по різних усюдах вона прибула додому. Тата не було в той час, бо пішов у Тлумач за нафтою для ламп. Коли прийшов і побачив Ганну, то пустив на землю з радості посудину з нафтою, за якою так довго йшов.
Такий короткий літопис перебування уродженці Красилівки за час вивезення в Німеччину, однак це не поодинокий випадок, взявши до уваги, що з Красилівки чи не найбільше вивезли людей на округу, не беручи до уваги Отинії. У травні 1943 року були вивезені Катерина Зборовська і Павліна Хоминець. Їх з Берліна направили до Австрії, де вони якраз на пограниччі працювали у Альпах на тваринницькій фермі.
Чи не найтяжчі умови випали на долю Марії Назарук, якій довелось працювати на заводі. Вона виїхала за сестру і була ще малолітньою – 15 років. Взагалі то, менше за 16 років не вивозили, але тут простежується виняток. Це було взимку 1943 року, надворі великий сніг і мороз, взуття теплого не було, мама дала дочці на дорогу все що мала – пару валянок, буханку хліба. Ешалон, в якому була і Марія Назарук, прибув до Кольна, і їх висадили на площу Порц та виставили в два ряди. До них підходили хазяїни – бауери і вибирали собі кого хотіли, а потім хто залишився, то відправляли на важкі роботи на заводи. Подібна ситуація трапилась і з нею – жодний бауер не вибрав, бо була ще малою і худою, тому направили працювати на великий комбінат Аеросталь, де виготовляли обладнання для військового флоту. Це була на той час фабрика-велетень, на її території розміщувались гуртожитки з стандартними двоповерховими ліжками в казармах. Довкола все було огороджено колючим дротом, а в деяких місцях і з підключенням електричного струму. Тут спостерігалась етнічна дискримінація – для голландців, наприклад, кращі за умовами проживання бараки, а для українців чи не найгірші. Кожний робітник мав свій номер, про якісь імена не могло бути і мови, для кожного ім’ям був його номер. Не відомо точно номера Назарук Марії, але є дані, що вона пропрацювала на цьому заводі близько півтора роки. Потім через бомбардування, всіх людей і станки перевезли у Польщу в м. Андріхау. Але невідомо, чи перейшла також і Марія, бо звістки від неї губляться. Фактично, про її майбутню долю нічого не відомо.
У 1943 році були ще вивезені із Красилівки Гавадзин Михайло із Фуратівки, Гавадзин Василь (прізвисько Петлюра), Дикун Павліна, Грещук Василь із вулиці Зелена, також Щербін Василь, Романець Іван, Запоточна Катерина, Нагорняк Михайло.
Так, Романець Іван працював на тваринницькій фермі, так, що змушений був навчитись доїти корови, але благополучно повернувся додому. Дикун Павліна працювала на фабриці в K?nigswinter, яка знаходилась в підземеллі, американці кинули бомбу на те місце, де фактично мала знаходитись за їх розвідкою, фабрика. Так, що в живих залишились ті, кого викинула ударна хвиля. Про це розповіла Бугайчук Марія з Коломиї, яка також там перебувала.   Їх відкинула хвиля у річку, то ще довго знаходились у воді під мостом. Але відчувалась допомога місцевих німців, які постачали продукти харчування і так вдалось вижити у такий тяжкий час.
Багато остарбайтерів пробували тікати, декому щастило. Як-от, Нагорняк Михайло і Гавадзин Василь (Петлюра) пройшли сотні кілометрів через частину Німеччини, Польщу, аби дістатись рідного дому. А ще як взяти до уваги, що це був кінець 1944 року, і фактично велись бої, а особливо на Південно-Східному фронті, то дійсно виходить, що потрібно було мати витривалість і залізну терплячість. Найпізніше повернулась в село Запоточна Катерина – аж по Чеснім Хресті (десь початок жовтня 1945 року). Вона була з хлопцями з Тернополя у жорстокого по характеру бауера. Трохи було терпимо з тієї сторони, що дружина у нього була доброю і додавала все те, що її чоловік намагався зекономити на працівниках зі Сходу. Садиба цього бауера знаходилась в Австрії, він обожнював Гітлера і мав такий запал, що зневажав тих же німецьких і австрійських солдат, які повертались із фронту, за те, що вони програли війну і зрадили у вирішальний момент фюреру. Потім не хотів відпускати своїх остарбайтерів, а так, як це була Австрія, то і союзники почали прочісувати її пізніше, коли повністю розгромили Німеччину. І тому, Катерині довелось працювати на нього ще ціле літо.
Якщо ж перекинутись до Красилівки і проаналізувати її становище в цей час, то потрібно відзначити, що ситуація тут загострилась. На початку 1944 році почались авіабомбардування території села, і так як тут знаходились важливі в стратегічному плані об’єкти, то кілька бомб впало і між хатами. Радянська розвідка вийшла на хату Гавадзина Прокопа і Гундяка Федора, бо запримітили тут німецьке перебування. Відповідно планувалось їх знищити, бо десь у лютому 1944 року впали снаряди поруч із цими хатами – на Горбачишиному городі біля хати Прокопа і коло дзвору за хатою Гундяка. Можливо, вони просто скосили під час польоту, але залишили великі ями, які зберігались майже до сьогоднішніх днів. Ударна хвиля була такою потужною, що Маруні Гавадзин думала, що то землетрус і хата йде під землю, вапно з глиною повідлітало від стін, провалилась частина даху.
Це був тільки початок, бо з 3 по 15 травня на околиці села відбулась велика битва між радянськими і мадярськими військами. Про неї добре відомо із Акту, складеного 15 вересня 1944 року активом відновленої Красилівської сільської ради, який вказував на збитки, завдані від цієї битви. Ревізійна комісія у складі Бабія Івана Микитовича, Михайлишина Івана Федоровича, Болгака Михайла Олексійовича визначила основні збитки в грошовому еквіваленті і відповідно вони становили: споруд і оснащення на суму 1400 рублів, сільськогосподарського продовольства – 3500 руб., а товарів в крамницях – 26 770 руб. Відповідно вся сума збитків складала 31670 руб. Крім того, знищено міст на Опришині, вартість чого становила 3605 руб.
Із другим приходом радянських військ у липні 1944 року, почалась знову мобілізація до лав Червоної армії із Красилівки. Зокрема в цей час були прикликані до війська Волошенюк Олексій Юрійович 1920 р.н., Зборовський Василь Дмитрович 1923 р.н., Зборовський Іван Лук’янович 1923 р.н., Микитюк Михайло Іванович 1926 р.н., Нагорняк Лук’ян Миколайович 1918 р.н., Нагорняк Лук’ян та Олексій Павловичі 1923 і 1921 р.н., Сидорук Лук’ян Матвійович 1908 р.н.
Ці хлопці брали участь у звільненні сусідніх держав від нациських військ, зокрема Польщі, Білорусії, Росії, Прибалтики. Деякі доходили навіть до Берліну. Найбільше загинуло вихідців із села у боях на території Польщі. Більше вихідців із села воювало і загинуло на території Польщі у 1945 році. Так, тут базувався виходець з Красилівки, старший сержант Червоної армії, що діяв у складі військових формувань 1-го Українського фронту – Висоцький Петро Домінікович, 1902 року народження, мобілізований Отинійським РВК. Він вніс свою велику лепту у боях на Холмщині та Підляшші, і що цікаво, він єдиний дослужився у радянських військах до рангу старшого сержанта. Він героїчно загинув під Варшавою 24 вересня 1944 року, бо тоді поляки підняли у Варшаві повстання проти німецької влади і радянські війська поспішили на допомогу повсталим. Саме восени 1944 року почались найзапекліші бої на цій ділянці фронту, під час яких і загинув Висоцький Петро. Бабій Федір діяв у місцевості с. Фішбах, де з грудня 1944 до лютого 1945 року проходив фронт запеклих німецько-радянських боїв, під час яких – 26 січня 1945 року загинув Бабій Федір Пилипович і був похований у цьому ж с. Фішбах Опольського воєводства.
Разом із ним, в одній роті, воював і Гундяк Михайло Миколайович, який поховав належно свого односельчанина. Але і він загинув у бою 1 лютого 1945 р. на території села Хюперн Опольського воєводства, де й похований. Десь в цей час помер від ран на території того ж Опольського воєводства, але невідомо точно де, Нагорняк Лук’ян Іванович.
Два брати – Нагорняк Лук’ян і Олексій Павловичі успішно пройшли територію Угорщини, взявши участь у боях по визволенню Будапешта, а в 1945 р. опинились вже в Німеччині. Їх чекала трагічна доля: ввесь час вони були пліч-опліч і допомагали, як це належить братам, один одному, бо на це благословила їх мати. Під час битви за місто Гротткау, німецькі війська провели серію бомбардувань, і одна бомба впала неподалік братів Нагорняків, так що Лук’ян одразу помер на початку березня, а Олексій ще два тижні промучився від важких поранень і 15 березня 1945 р. також помер. Наразі Олексій похований у м.Гротткау, Німеччина, а Лук’ян невідомо де. Важкий шлях пройшов також Ціпух Іван, відвоювавши 4 роки, вже сподівався повернутись додому, але судилось йому героїчно загинути під стінами           м. Карлсруе, що у Нижній Сілезії, Німеччина, де його й поховали на місцевому військовому кладовищі, де вічно спочивають воїни з різних куточків світу. Невідомо точно де і коли загинули у Німеччині Гавадзин Дмитро, Зборовський Іван та Гураль Петро.
Серед тих, хто брав участь у військових операціях на території прибалтійських держав, потрібно відзначити таких вихідців с. Красилівки: Микитюк Михайло, один із визволителів м.Вільно, який загинув у бою на території Литви якраз у переддень нового 1945 року, а саме 30 грудня      1944-го. Був похований у невеликому містечку Чисті Пруди, зараз Нестеровський район, Калінінградської області, Росія. У самому Калінінграді на кладовищі загиблих воїнів-визволителів міста похований Сидорук Лук’ян, рядовий Червоної армії, діяв у складі військ 1-го Прибалтійського фронту під командуванням генерала І.Баграмяна.
Учасниками 1-го Білоруського фронту під командуванням генерала Рокосовського були Гундяк Лук’ян та Волошенюк Олексій. Перший героїчно загинув 13 лютого 1945 у боях за місто Олау в Німеччині, зараз похований у с.Ротстрбень, поблизу цього ж міста, а другий вже був за крок від омріяної перемоги, оскільки загинув у боях за місто Постдам 27 квітня 1945 року, долучившись, таким чином, до розгрому останнього оплоту гітлерівських військ.
Загалом, на фронтах Другої світової війни загинув 21 уродженець села Красилівки, всього було мобілізовано 48 чоловік. Серед тих, хто повернувся додому були Борисєвич Іван, Михайлишин Федір, Пиць Петро, Борисєвич Михайло тощо. Михайлишин Федір був учасником боїв під Берліном, розміновував поля, під час цієї операції натрапив на міну, після чого змушений був відлежати в лікарні близько чотирьох місяців. Саме через це він дуже пізно повернувся додому – аж на Покрови 1945 року. Отож, село з втратами пережило події війни, німецьку окупацію, прихід радянських військ, його вихідці були як на примусових роботах в Німеччині, так і в рядах Червоної армії, але була ще одна сторона в цей час – зародження і діяльність націоналістичного підпілля, що було знаковими подіями в суспільно-політичній історії України.