Радянський період І: плач і страх |
Так можна охарактеризувати перше десятиліття перебування села у складі радянської держави, бо якщо раніше вбивали воїнів УПА, то тепер, справившись з ними у другій половині 40-х років, черга прийшла на їхні родини. З Красилівки майже з кожної хати виселяли людей на Сибір, або ще кидись далеко від рідної землі. Так, в одну з ночей 1946 року до сестер Ганни, Марії і Меланії Арабчуків з’явився солдат з наказом негайно прийти в сільську раду наступного дня. Тоді ж їх було вивезено на Сибір. Ганна потрапила на роботу в шахту до Воркути, а її сестри, ще молоді юнки були відправлені в Архангельськ фактично голі і босі. Їх двох одразу повезли у Станіславів, а Ганну направили до Отинії. Вона була сміливою дівчиною і дуже винахідливою, так що зуміла під прикриттям того, що йде в туалет вже у в’язниці, вибити там діру в селі, пролісти дахом і втекти майже незамітно для конвою. Потім її розшукували, пригодили в село, але знайти не могли. Це трапилось десь перед Великоднем 1946 року. В село Ганна вже не могла повертатись, тому пішла на проживання до сусідньої Закровиці. Там вона пробула цілий червень, і на Івана прийшла в рідне село провідати батьків, пішла до церкви, а звідти, як лиш ступила на поріг своєї хати, зявився не знати звідки пост і її забрали знову до Отинії, на цей раз під строгішим наглядом, звідки вона була відправлена у Воркуту на дуже важкі умови праці – добувати вугілля у шахті. З трьох сестер, тільки одна Ганна повернулась на Батьківщину після відбуття 14 років таборів. Богак Лук’ян, односельчанин Ганни, у сер.50-х служив в радянській армії і долею його занесло охороняти в’язнів, серед яких і Арабчук Ганна. Він її допомагав, чим міг, назбирав грошей, купив теплий кожух, хоч вона не дуже це хотіла приймати. Після повернення у 1960 перейшла жити у м.Яготин Рівненської області до свого чоловіка, з яким познайомилась на засланні. Про її сестер невідомо, вже через кілька років від них не було жодної звістки. Спочатку Марія писала з неволі до своєї подруги Бабій Павліни і в одному з листів зберігся печальний, але досить яскравий вірш:На Сибіру сонце сходить,Видно, умови їхнього перебування були надзвичайно важкими, і вони там на чужині й померли. По Миколаю, у вівторок 1947 р. користуючись агентурними даними, НКВД виявило, що до підпілля ОУН має причетність Цапай Павло (сусід сім’ї Арабчуків) і його заарештували разом з Бабієм Іваном. Її вдосвіта забрали і утримували біля сільської ради, а потім взяли до Отинії. Дочка Цапая Ганна, прийшовши з церкви, спекла два коржі, взяла кусок хліба і поспішила до Отинії, би дати татові цю невелику передачу. Але як виявилось, в Отинії їх вже не було. Там сказали, що взяли до Львова. Ганна повернулась і попросила свою сусідку Гавадзин Марію, аби вона з нею поїхала провідати тата у Львові. Вона згодилась, і вони зібрали всі заощадження на дорогу. Коли приїхали, їх налякав вигляд Львівської тюрми, колючий дріт довкола, загратовані вікна і численні автобуси, які привозили адин за одним нові партії людей, а інші автобуси розвозили, в залежності кого куди направили на заслання. Не було і кого толком щось спитати, люди ходили налякані, уникали розмов. На своїй землі відчувалось себе як у в’язниці. Тотім довідались, що привезених із Станіславова вже етаповано на Сибір. Цапай Павло потрапив у Павлодарський край, де через декілька років помер. Дуже тяжко прийшлось його дочці, бо мати померла, батько на засланні, а на руках ще троє малих дітей – дві молодші сестри і брат. Прийшлось дитині доглядати і кормити дітей. Батько її перед вивезенням казав: «Проси Матір Божу, би вона стала твоєю матірю, а ти сама буть матір’ю для цих дітей». Потім стало ще важче, бо колгосп забрав частину поля і коня, але вижилось і аж страшно пригадувати тепер Ганні про ті часи. В кінці того ж 1947 року був вивезений також Гавадзин Іван, що був голово сільської ради, а на той час секретарем. Його звинуватили у зраді радянській владі, значне сприяння діяльності ОУН, навіть віднайшли його у списках цієї організації. Воно в дійсності так виглядало, бо Іван ще з початку війни був зв’язаний з багатьма чільними членами ОУН, допомагав матеріально Красилівському кущу. Йому дорікали представники радянської влади в Отинії за те, що погано організовано із процесом виселень на Сибір, не проводиться належна робота по виявленню і знешкодженню членів «націоналістичних банд», що це все робиться силами Отинії, а сприяння місцевої влади не має. Іван потрапив такох у Павлодарський край і перебував там разом з Цапаєм Павлом. Робота була дуже важка, деякий час доводилось лупати камінь на відкритих каменоломнях під пекучим сонцем вдень, і нестерпними морозами вночі. За всією ймовірністю Іван був там вбитий на березі річки, прощо засвідчили в’язні з Нових Кривотул, які перебували там де і він, а потім повернулись після відбуття терміну додому. Трагічною була доля і сім’ї Михайлишина Лук’яна Федоровича. Його хату вивезли в Бабянку і поставили з неї клуб, а майже всю сімю виселили на Сибір. Мало бути якраз весілля в його сина Миколи, як в ночі прийшов конвой. Забрали самого Лук’яна, його дружину Маруню, дочку Катерину і сина Михайла. Катерина була ще малолітньою, і мама її казала, би вона втікала і не заберуть. Але мала дівчина не хотіла покидати батьків і сказала, що де вони там і вона. Як розповідає сьогодні Катерина, їх везли у вагонах, із забитими вікнами, так що не було видно ні світу, ні людей. Що з їди взяли з дому, те фактично і мали. Її мама взяла три коржі і цим жили на протязі трьох тижнів. Ешалон з людьми їхав до Волги і на 7 листопада 1947 року їх нарешті висадили після таких довгих перевезень. Що найбільше запам’яталось Катерині, то ще полонник зупи, який вона зїла в Омську і патріотичні пісні, які співали вивезені і у вагонах, і на площі в Омську, відчувалось велике піднесення серед народу, хоч доля більшості з прибулих сюди була вже вирішена – повертались додому одиниці, але незважаючи на це люди продовжували вірити, веселитись і співати. Разом з ними туди прибуло сім ешалонів людей з цілої України. Дальше на машинах почали розвозити людей з цього загального пункту. Настала зима, почав падати сніг з дощем, проходили пекучі дощові і сирі буревії. Найбільше це відчулось, коли два тижні чекали на річці Іртиш, би вона замерзла і можна було попрямувати дальше. Катерина була разом з батьками, а от брата Михайла вивезли до Воркути. Тато протягнув в таких незвичних природно-кліматичних умовах не довго, бо вже у лютому 1948 року помер на чужині. Для мами це був великий шок, а ще більше тягар, бо вона залишалась у цих невідомих краях сама, і ще й з малою дочкою. Але прийшлось виживати і Маруні Михайлишин влаштувалась прибиральницею до шпиталю. Спочатку вони перебували у поселенні Шостий квартал, а згодом їх перевезли у с. Рудне Ярмінської сільської ради Тиврійського району Омської області. Тут вони стали працювати у колгоспі і з початком 50-х років стало жити трохи легше. Хоч і працювали задарма, але добре, що хоч на харчі ставало. Однак один з років був голодним і неврожайним, так що прийшлось жебрати в сусідньому селі Павлівка. Там був похорон і мама Катерини мала з собою завжди старенький молитвеник, так що стала читати молебень за померлого. Дружина покійника за це взяла до себе, нагодувала добре і раділа, бо там не було ні священиків, до церкви далеко. Потім вони перейшли робити до цієї жінки, бо вона була трохи заможною. Якось приїхав її син і спитався, що це за люди. Коли Маруні відповіла, що із Західної України, то він сказав своїй мамі взяти і нажарити сала, так як до нього на Україні дуже добре ставились, коли він проходив через села в рядах Червоної армії під час війни. За допомогу на полі ця господиня дала Михайлишиним кілька мішків картоплі, але як прийшли в колгосп, то там це все забрали. Люди місцеві добре ставились, в багатьох випадках співчували, так що не було серед людей різниці за національністю, немало значення хто росіянин, а хто українець, бо всі відчували, що їх давить система, яка знущається над різними національностями, в тому числі і над росіянами. Це добре було, як згадує Михайлишин Катерина, видно за роки заслання. Місцеві жителі також були доволі збідованими. Хоч добре і жилось з місцевими, вони допомагали, але додому дуже хотілось. Одного разу Катерина з мамою спробувала втекти. Це було майже вдалось, якби не одна проблема – річка Іртиш. По ній курсували баржі і невеличкі човни, для яких не було новиною те, що в’язні втікали і треба було їх перевозити. Тут вони довго шукали і можна було перебратись на другий берег, але для цього треба було мати гроші. Безкоштовно ніхто нічого не хотів робити. Нарешті домовились з одним перевізником, він пообіцяв перевезти їх ввечері при сутінках. Навіть був взяв до себе додому, але доки вони так ходили почалась загальна облава по берез Іртиша, бо мабуть не один переселенець втік з усіх таборів і бараків вздовж узбережжя і тільки чекав можливості переїхати цю річку. Так, що їх конвой забрав назад до Рудного. В цей час кілька разів мама хворіла на тиф, але жодного разу не було можливості повністю вилікуватись, так що все завертало. Повернулись додому вони аж в 1960 році, відбувши близько 13 років таборів. Також відбула довгі роки заслання і родина Якима Бабія, який сам близько 10 років перебував у Воркуті. Його дружина Волошенюк Анна була також репресована радянською владою і вивезена з малою дитиною. Вона відчула велику біду, що аж дивно, як це людина може перебути. Доходило до того, що не було що їсти і вона кусочок хліба брала і ділила, би на довше стало, насамперед, дитині. Довгий час тяжко вона працювала у шахтах лиш за такий кусочок хліба. Зазнала мук на каторзі і сім’я вбитого Мирона, дружина якого Василюк Анна відбула в поселенні 17 квартал Тиврійського району Омській області також десять років – з 1947 по 1960 р. Можна хіба що дивуватись з того, що ця жінка була одна з небагатьох, котрій вдалось втекти майже з-під Іртиша додому, пройти пішки незбагненне число кілометрів. Але в Красилівці вона не могла довго перебувати, тому пішла жити до своєї тети в село Зеленівку. Однак з Омська прийшла в Отинію звістка, що Василюк Анна, дружина колишнього керівника ОУН втекла, негайно розшукати. Агентура вийшла на її тету, в якої вона перебувала і здійснила рейд в Зеленівку. Зайшли до тої що потрібно, Анна була на печі і тоді вирішила прикинутись божевільною, почала відповідно рвати на собі волосся, кидатись до землі, кричати і говорити всякі дурниці. На цей раз минула біда, але дальше в тети жити було не можливо, бо сюди стали часто навідуватись працівники органів. Тоді Анна перейшла на проживання до сестри Параски, в якої жила на поді, але і сюди навідувались органи НКВД, бо це ж дружина Степа. Тут її і спіймали і на цей раз вивезли разом з сином Василем 1940 року народження, другий син Лесь помер. Після цього вона була направлена на важкі роботи по заготовці лісу на берегах Іртиша, де з пилою в руках прове подальші роки каторги. Була вивезена також сім’я Нагорняків – Нагорняк Марія з сином Петром і дочкою Євдокією. Інша її дочка Катерина була суджена і отримала термін 12 років каторги. Вивезли їх також 1947 року перед Великоднем. Якраз почали підготовку до свят, пекли хліб, пасху, як прийшли радянські солдати. Чоловік Марії сховався на Нових Кривотулах, син Петро також втікав туди ж, але його спіймали у Кривому Кінці. Але щастям було те, що всі повернулись. Мали вивозити і Гавадзина Василя, але по дорозі на Сибір, а саме за Смоленськом йому вдалось втекти. Просто їх перевозили потягом і тут сповістили, що за Смоленськом замінована дорога, потяг зупинили. Поки він стояв, 24 хлопці втекли, конвой кинувся за ними, трьох вбили. Василю вдалось прослизнути, пішки він пройшов до Словаччини, а звідти потягом поїхав до Англії, де оселився на проживання. Виселяли не тільки за націоналім, як от Гундяка Федора вивезли за те, що він мав магазин і вважався занадто багатим як за мірками радянської влади. У 1948 р. його відправили на Колиму. Там умови перебування були трохи кращими, і пробув там шість років. Боровський Іван був вивезений як куркуль, а його майно повністю конфісковано. Серед колишніх членів УПА були позбавлені волі Ільків Василь Іванович, учасник похідних груп УПА, який більш ніж на 11 років став жителем ГУЛАГу, потім перебував у Воркуті і на кінець на Донеччині, загалом близько 14 років, а разом з ним Андріїв Михайло, Харевич Микола, які повернулись в село в 1953 році і також відбули воркутинські табори. Отож, багато людей відчули на собі ввесь тягар радянської політики, спрямованої на знищення духу української нації. |
