Школа і церква на протязі другої половини ХХ ст. |
|
У довоєнний період красилівська церква не мала власного священника. Її курирували священники із сусідніх Старих Кривотул, де була матірня церква, до якої ще входили Нові Кривотули. Якщо по шематизмах простежити приналежність церкви в Красилівці, то у 1890 році вона належала до Деканату Тисменицького, де деканом був о.Лев Камінський, віце-деканом всеч.о.Михайль Вальницький, парох села Марківці. Парофія в селі була греко-католицькою, так, як і на Старих Кривотулах, і у зв’язку з цим, а також з браком священиків у Деканаті, було дозволено одному священику відправляти в різних селах. На початок ХХ ст.. в селі нараховувалось 450 греко-католиків. В цей час згадується і про школу. У 1894 р була заснована парохіальна школа і оформлена як однокласна, а з 1931р. — двокласна. Та й старожили підтверджують, що стара школа, яку було завалено на поч. 60-х років, збудована і діяла ще з австрійських часів. Однак тоді її відвідувало буже мало дітей, оскільки ніхто так сильно і не потребував шкільної науки. Так, Гавадзин Прокіп оповідав своїй дочці, що у його тата навіть і мови не могло бути проте, щоб ходити до школи, бо цей час потрібно було використати на працю у полі чи догляд за худобою. В часи Першої світової війни школа взагалі була закрита, її приміщення сильно постраждало від військових дій. Однак, на початку 20 -х років воно, силами місцевої громади, відреставроване і відкрите для використання. Тут спочатку знаходилась читальня «Просвіти» і взагалі відбувались зібрання молоді. Але з середини 20 –х років знову стали навчати дітей, оскільки Польща спрямувала свою політику на зменшення неписьменності в сільській місцевості. Школу відвідувало 18–24 учні. Вивчали польську мову, рахунки, релігію. Відомо двоє вчителів: Яруся Микицей і полька Надзі ( у 1943 р. вона виїхала в Польщу, подальша доля невідома). Яруся була дочкою пароха Красилівки і Старих Кривотул Володимира Микицея, народженого 1869 року, рукоположений на священника 1895 р., який з 1903 року відправляв на Старих Кривотулах, а зі смертю Кароля Харкевича у 1908 році став правити і на Красилівці. Друга його дочка Меляся була вчителькою на Старих Кривотулах. Надзі (прізвище невідоме) була сама уродженкою поселення поляків під назвою Польська Воля і деякий час ходила звідти до школи пішки (5-6 км.). Деякий час у Красилівці в 30-ті роки ХХ ст. вчителювала Міля Атановська, сама з Отинії. Вона була вихідцем з дуже освіченої і патріотичної сімї, оскільки її брати Степан, Олександр та Зіновій відіграли велику роль у національно-культурному відродженні Отинії. Степан брав участь у діяльності «Просвіти», вона сама з Олександром грали в Отинійському драмгуртку, а Зіновій прекрасно грав на віолончелі. Певний період Надзі (бо її було важко кожний день так далеко ходити) із Мілею, якій також було незручно кожний день ходити з Отинії, жили на квартирі у старшої жінки, якій в селі казали Федичка. Зараз в Красилівці не залишилось її потомства, бо єдиного сина згодом забрали німці на примусові роботи до Німеччини, а після закінчення війни він поїхав на проживання до с.Ладижинка, Уманського ройону, Черкаської області, звідки походила його дружина, з якою він познайомився саме у Німеччині. А сама Федичка невдовзі померла. Її не далека сусідка Волошенюк Маланка зберегла від неї всі ці відомості про школу міжвоєнного періоду. Вона оповідала, що ці дві вчительки, бо Яруся жила зі своїм батьком у церковній резиденції на Старих Кривотлах, що була близько від Красилівки, спробували кілька ночей переночувати у шкільній учительській, але їх почали тривожити різні невідомі сили, так що заснути не могли, як говорилось в селі «у школі щось воювало». Тому Надзі і Міля попросились на квартиру до Федички, яка приймила їх на кілька років. Згодом у 1935 році Міля Атановська перейшла працювати до школи на Старі Кривотули, де було більше дітей і відповідно потребувалось і більше вчителів. Приміщення школи складалось із невеличких сіней, в кінці яких учительська, і двох кімнат, відповідно ліворуч і праворуч. Покрита була зшитими сніпками соломи. Значно успішніше розвивалось шкільництво у німецькій колонії, яка була заснована коло Могилкового лісу, що недалеко від Красилівки. Тут була “вибілена” школа, акуратні жилі будинки. Німці дуже добре відносились до місцевого населення. Красилівчани торгували з ними, наймались на роботу. Навіть декілька дітей з села ходили до німецької школи, що поширювало освіту в селі. Але у 1939 р. німці вибрались із колонії, а будинки люди порозбирали [47]. Брезіцька Ганна пригадує, як взимку 1939-1940-х років відбувалось їх переселення: почалась вже справжня зима – сильні морози, великі сніги, а німці з малими дітьми, худобою, домашнім начинням на підводах їхали по дорозі через село. Місцевим жителям було їх шкода. Але наразі потрібно відзначити, що всіма справами шкільництва займалась Центральна крайова Рада шкільна з Тлумача на чолі з всеч о.Партицьким Іоанном, при якій діяла навіть Комисія вдово-сиротського фонду на чолі з о.Литвиновичем Іоанном. Саме вона допомагала за Польщі бідним дітям отримати освіту та допомагала матеріально вдовам. Так, з Красилівки в неї знаходилось на обліку 12 неповних сімей. Якщо розглянути релігійно-конфесійну обстановку в селі за різні роки, то слід відзначити про те, що в 1894 році в Красилівці було 406 греко-католиків, 28 родин належли до костелу в Отинії, а загальне число римо-католиків складало 228 осіб, а євреїв – 36 душ. В 1900 році ситуація змінилась – збільшилось число греко-католиків (їх стало 420), а зменшилось число євреїв – 30 душ. А вже пред початком Першої світової війни в селі стало аж 480 греко-католиків, 198 римо-католиків і наполовину менше євреїв. У 1924 році церква св. Миколая була реставрована, оскільки вона була в зоні артилерійських обстрілів у 1915-1916 рр. Про це свідчить поховання біля церкви в часи війни Ілька Дикуна. Він вартував разом з декількома односельчанами церкву і якраз переходив фронт, він помер від поранення і його поховали між двома липами. А крім того необхідно було реставрувати церкву з тією метою, щоб покращити її вигляд, бо від часу побудови минуло вже майже 50 років. Її було перекрито, збудовано нові хори і сходи. На цей час число душ греко-католицького обряду становило 503. Станом на 1931 рік школа в Красилівці не була обсаджена комісаром у справах шкільних, було 559 греко-католиків і вперше згадується про оформлення двокласної школи. У 1932 за отця Володимира Микицея була розширена красилівська церква – добудовано вхідну сторону, палямарку, паркан навколо церкви, закуплено великий дзвін. Загалом, в міжвоєнний період, особливо у 1938-1939 роках шкільна справа була добре організована не тільки в селі, а й загалом в усій окрузі. Так, за переписом 1939 року, проведеного більшовиками, в новоутвореному Отинянському районі було 25 шкіл, з них 15 початкових. Вони були добре забезпечені навчальними посібниками та меблями. Тоді школа виписувала журнали «Дзвіночок» та «Цвіт дитини», які допомагали дітям у загальному розвитку. Багато в цьому напрямку зробив і дитячий садок, який знаходився в Якима Гошія. Вихователькою довший час була Бабій Павліна, яка у той важкий час плідно піклувалась про малечу. Крім початкової школи в селі деякі діти вчились в Отинії, а от Гавадзин Ольга у 1929 році поступила на навчання до Станіславської Української дівочої гімназії «Рідна школа», яка була заснована професором Никифором Данишем у 1921 році і займалась вихованням дівчат у релігійно-патріотичному дусі. На 1934 рік вона була вже у п’ятому класі цієї гімназії і тоді записалась у «Сокіл», що діяв при гімназії. Незабутніми тоді були великодні шкільні ре колекції, вистави, які проходили у залі «Українського Сокола». Викладали у гімназії такі діячі як доктор Фіголь, Анастасій Тимків, Мар’ян Терлецький. У гімназії панувала сувора дисципліна і однаковий стрій – гранатова спідничка з фалдами, біла блузка, пластова хустинка, згодом був вже не гранатовий, а зелений однострій, гостроверха шапка. Навчатись в гімназії було на той час рідкісним явищем для села. Ольга залишилась після закінчення цього навчального закладу в Станіславові. За час Другої світової війни шкільництво зазнало певного упадку. Найгіршим був 1943 рік, коли навчання в школі припинилось. За час війни школа зазнала незначних пошкоджень, а от клуб було розібрано, так, що залишився один фундамент від нього. У 1944 році відновилось навчання. Вчителем був Михайлишин Олекса, уродженець села. Навчався перед війною у Тлумацькій духовній семінарії, але через військові дії не закінчив, а повернувся у рідне село. Він почав вчити перший клас, заново набраний і то до речі, єдиний на цілу школу. В ньому було 9 дітей семирічного віку, і один учень віком 11 років. Крім того, Олекса був добрим лікарем і воїни УПА викрали його для того, щоб він їх лікував. Ільків Катерина пригадує, що вони прийшли до школи, а вчителя не застали. Деякі почали плакати, бо їхній вчитель був чуйним до дітей і знаючим. Дізнавшись про це, до школи завітав секретар сільської ради Бабій Юрій той день їх повчив, а вкінці сказав би учні завтра не приходили. Навчав Михайлишин Олекса більше пів року, був з УПА на Гуцульщині, зате дуже полюбив коломийки. Ще учням любив співати: Я з гори на долину,Потім він вчителював в Отинії, але скоро захворів на горло і помер. Похований на кладовищі в Красилівці. Пів року школа була без вчителя, аж поки з Отинянського районного відділу освіти не прислали двох вчителів на початку 1945 року – Краснощокова Олексія В’ячеславовича і Вовчак Ганну, які через Отинійську районну організацію професійної спілки вчителів початкових, неповно середніх і середніх шкіл були направлені в Красилівку. Краснощоков Олексій був росіянином, а Вовчак Ганна походила із Східної України і по направленню опинилась в Станіславові, а звідти направлена до Красилівки, так як з Отинії відіслали інформацію про наявність вільних вакансій по школах району. Краснощоков працював довший час – з 1945 до поч.50-х років. А от Вовчак Ганна провчила два роки, ще у 1947 році брала участь у виборах, але потім покинула своє місце робити, оскільки боялась і далі працювати у цьому «бандерівському краї». Краснощоков одразу сподобався учням, а Ганні було трохи важко працювати з такою різноманітною учнівською братією. Її можна і зрозуміти, бо дійсно жінці було важко працювати в післявоєнних умовах. Замість неї був призначений вчителем Богаченко Михайло Михайлович, 1928 року народження, який закінчив 10 класів. Саме він і Краснощоков піднімали школу у післявоєнні роки. Саме 18 квітня 1948 року було прийнято «інструкцію», за якою в початкових школах вводились випускні іспити, а це означало і покращення якості викладання. Богаченко Михайло був одним із ініціаторів створення добровільного спортивного товариства «Колгоспник» у 1950 році, яке було покликане розвивати у дітей пошану до спорту, популяризувати здоровий спосіб життя. Школа швидко стала на ноги і на 1952 рік стала чи не найбільшою з початкових шкіл в Отинянському районі, оскільки навчалось в першому класі 27 дітей, у другому – 26, в третьому – 29, і в четвертому – 38 і тому в чотирьох класах було 120 учнів. Навчання проводилось у дві зміни, оскільки школа мала тільки два класні приміщення. З 1953 року в школі зявляються два нових вчителі – Пендерецький Павло Олексійович та Мельник Микола Іванович. Пендерецький Павло походив з Галицького району, закінчив Коломийське педагогічне училище, 1931 року народження, Мельник Микола – з майже самого Рогатина, а саме з невеличкого присілка під Рогатином, 1922 року народження, закінчив Рогатинське училище. Вони квартирували в Ониськів Михайла, а потім у Гавадзина Михайла, сина Гавадзина Івана, бо внього було доволі багато місця – тата вивезли, а він сам пішов служити у військо. Пендерецький Павло на протязі 50-х років був директором Красилівської школи. Він був поважним і статечним чоловіком, близько трьох разів був на курсах підвищення кваліфікації. Мельник Микола любив пожартувати, але мав сильні націоналістичні переконання, любив ходити у вишитій сорочці і то навіть на уроки. Ще парубком у своєму селі, а жив він під лісом майже крайня хата, допомагав повстанцям перевозити зброю під прикриттям на підводі, насипавши зверху перегною. Фактично, через такі переконання у 1957 році він був арештований, пробув рік у тюрмі в Дрогобичі. Але там йому було не дуже тяжко, так як навчав в’язнів, освіченість допомогла навіть у такій життєвій ситуації. Микола Іванович умів за себе постояти: у в’язниці він заявив, що не буде навчати, поки його водитимуть під конвоєм, тому військові змушені були погодитись на такі умови, бо державним декретом СРСР було визначено про необхідність та обов’язковість навчання в’язнів, і порушувати це у Дрогобицькій тюрмі не могли. Коли його розконвоювали, він познайомився ближче з кухарями, би мати, що доброго з’їсти. Повернувшись в Красилівку, він і дальше продовжив працювати у школі з Пендерецьким, який того ж 1958 року одружився. Сторожем у школі працював Михайлишин Лук’ян і він добре жив з учителями. Часто вони всі троє збирались на квартирі Гавадзина Михайла, Лук’ян приносив щось випити, а закуску вже знаходили. Родина Мельника займалась виготовленням з вовни різних виробів, насамперед рукавиць, рушників та різного одягу. Микола Іванович був домовився з головою колгоспу Тріщем, би дав йому одну вівцю. Михайлишина послали на ферму в Бозню вибрати найкращу. Він привів здорового барана до хати Гавадзина. Ніхто не знав, як зарізати. Микола Іванович довго не думаючи, обстриг шерсть, зарізав барана і все впорядкував. Пендерецький ще довго кепкував з Мельника, кажучи, що таке вчителю не личить робити. Це позує, що вони мирно жили, ділили радість і горе. Мельник Микола першим покинув Красилівку у 1958 році і побудував хату у Галичі біля залізничного моста, але розливи Дністра два рази заливали її по самі вікна. Наступного року переїхав до Коломиї Пендерецький П.О., де спочатку був призначений директором однієї з міських шкіл, вийшов на пенсію, зараз проживає в Коломиї. У 50-ті роки викладали у красилівській школі також Паньків Володимир із Отинії та Дида Ольга з Рожнятівського району. Паньків прийшов якраз тоді, коли Мельник Микола перебував у тюрмі і залишався до початку 60-х років, а от кілька десятиліть пропрацювала Дида Ольга. В середині 60-х прийшли викладати Гавадзин Ніна (сама з Сумської області) та Назарук Ганна (дівоче прізвище Гураль із сусідніх Старих Кривотул). За цей час в церковному житті громади села відбулись значні переміни. В час війни священником був Роман Дикий, а потім його зять Сиротюк Андрій. 1 серпня 1945 року священиком на парафію Старих Кривотул та Красилівки був призначений Палагніцький Іван Дмитрович, 1911 року народження, закінчив теологічний факультет. Нові Кривотули вже отримали окремого священика – Кобеляка Миколу, а от Палагніцький Іван залишився тільки на два села. Римо-католицьку громаду села обслужував в костелі в Отинії ксьондз Перетц Станіслав Мартинович. Палагніцький Іван родом був з села Клубівці, закінчив Духовну Академію. Єпископським Ординаріатом він був призначений священиком у Станіславові 1937 року, де був душпастирем до 1944 р., поки не пішов отцем на ці села. За час від війни на Красилівку і Старі Кривотули бу в спільний священик, дяк, церковний хор, у якому з села співали Гімбурич Марія, Андріїв Марія, Гавадзин Ганна. Окремими були тільки церковне братство і сестринство, тобто управа. Останнім священиком у Красилівці перед закриттям храму був Болехівський Євген, який згадується в джерелах за 9 січня 1961 року. Однак на початок 60-х років ХХ ст. наступило велике горе для громади – закриття храму у лютому 1962 року. Якраз в цей час була розпочата компанія радянською владою на максимальне скорочення числа парафій та церков, особливо це стосувалось сіл, які знаходились близько одне від одного. Ось як цей процес відбувався: Спочатку голові Ради у справах Російської православної церкви при Раді Міністрів СРСР Куроєдову В.А був направлений лист уповноваженого у справі релігійних культів УРСР в Станіславській області Пінчука Г., в якому говорилось, що цій Раді направляється на розгляд рішення виконкому Станіславської обласної Ради депутатів трудящих №484/5 від 28 лютого 1962 року і заключення уповноваженого Ради поСтаніславській області Атаманюка А. про зняття з реєстрації релігійної громади села Красилівка, Отинянського району, як такої, що припинила свою діяльність ще 1961 року. Крім того в Київ було направлено рішення Отинянського райвиконкому і рішення уповноваженого Ради по Станіславській області про зняття з реєстрації релігійної общини села Красилівка. Саме ж Рішення про зняття з реєстрації релігійної общини Красилівки складалось з таких пунктів: 1.Ухвалити рішення виконкому Отинянського району депутатів трудящих від 7 січня 1962 року про зняття з реєстрації релігійної общини с. Красилівка, Отинянського району. 2.Дозволити Отинянському райвиконкому використовувати приміщення церкви у своїх господарських потреб. 3.Просити Раду у справах російської православної церкви при Раді Міністрів СРСР погодитись із таким рішенням. В кінцевому підсумку було прийнято Заключення про зняття з реєстрації релігійної общини с. Красилівка Отинянського району. Перед тим в село виїхала комісія, яка дослідила, що в селі була зареєстрована православна громада у 1946 році, яка користувалась церковною спорудою, побудованою 1876 року. Церква деревяна, типова, пам’ятником архітектури не являється. Релігійна община нколи не мала постійного священика і їх обслуговував отець, який доїжджав з сусіднього села і відправляв Служби 1-2 рази на місяць. В 1961 році, як написано, відправи тут взагалі повністю припинились, релігійна громада розпалася, а віруючі відвідують для задоволення своїх потреб сусідню церкву в селі Старі Кривотули. Так, що подальша діяльність цієї церкви є безпідставною і не виправданою. Відстань між двома селами не перевищує 2 км, через два села проходить дорога в доброму стані, і з цього комісія зробила висновок, що перепон для жителів с. Красилівка для того, щоб ходити до сусіднього села, немає. Церква розташована на підвищеній місцевості майже в центрі села, заяв від парафіян про відновлення Богослужінь не надходило. На підставі вище сказаного, уповноважений Ради у спрах Російської православної церкви при Раді міністрів СРСР по Станіславській області, Атаманюк А. підтримав рішення Отинянської районної ради депутатів трудящих про зняття з реєстрації релігійної громади села Красилівка. Подається і це рішення, де мовиться, що у зв’язку з тим, що церква вже не діє протягом року, а в дуже близькій відстані знаходиться церква св. Архистратига Михаїла, районна рада постановила зняти з реєстрації церковну громаду Красилівки із закриттям церковного приміщення для Богослужіння і використання його для господарських потреб колгоспу «Ленінська іскра». Разом з тим було доручено райфінвідділу провести опис церковного майна і вилучити з церкви всі цінні речі, насамперед вироби з міді і срібла. А завідуючому райвно було доручено завдання прослідкувати, щоб всі ці прийняті положення були виконані. Також, було сказано, що віруючі можуть перенести на свій розсуд деякі церковні цінності до церкви в селі Старі Кривотули, але все це виявилось обманом, бо комісія, яка прибула в село забрала без будь якого акту золоту чашу, срібну ложечку і ще деякі коштовні речі. Та й взагалі ця переписка документами між різними державними структурами була суто декларативним заходом, бо насправді відправи не припинились, а відбувались, щоправда рідко і дійсно не було власного священика, а доїжджав парох сусіднього села. Просто, потрібно було скоротити число церков у районі і робилось все можливе, щоб знайти будь-які аргументи на користь того, що церкву потрібно закрити. Для дотримання всіх подробиць радянського законодавства було прийнято і типову угоду про збереження цілісності церковного майна і споруди загалом, під якою підписались деякі жителі села. В ній говорилось, що ми, нижчепідписані громадяни, зобов’язуємось тримати в культурному стані і стерегти передане колгоспу приміщення церкви, а також земельну ділянку і все, вказане в описі майно, і користуватись ним виключно по його прямому призначенню. Також зобов’язується колгосп взяти на себе всю відповідальність за цілісність і збереження дорученого державою майна. Одразу до церкви було притягнуто кілька коліс і на дверях прибито табличку «Склад №5 колгоспу Ленінська Іскра». Однак жителі села вночі цю табличку замальовували фарбою, а наново писали «Церква с.Красилівка», потім влада вдень знову змінювала цю табличку на свою із надписом склад, а жителі села знову замальовували. Так продовжувалось кілька разів. Було проведено інвентарний опис майна в церкві і виражено ціну кожної речі в рублях. Загалом церква оцінювалась в сумі 5000 руб., дзвіниця – 800 руб., висячий канделябр – 150 руб., кивот – 80 руб, дарохранильниця з короною – 120 руб., два обручі напрестольні – 60 руб., наплічники і стихарі – 150 руб., шаль дароносний - 60 руб., скільки ж металеві свічники і кадильниця. Після закриття храму, частина жителів села ходили до Старих Кривотул, де правив отець Юрій Кікта, а деякі в Гостів чи в костьол до Терновиці. Фактично, село опинилось без такого необхідного оплоту християнської релігії, та й культурно-духовного життя громади, як церква. Так, близько 10 років церква стояла пусткою, але все ж цілою і не пошкодженою. Але на поч. 80-х років було її по варварськи знищено в середині – поруйновано іконостас, обірвано павуки, поцарапано стіни, забрано і вивезено дзвони, висячі канделябри. Ніколи в памяті жителів села не забудуться ті страшні дні серпня 1982 року (прізвища свідомо не називаються). А все починалось в суботу 24 липня цього ж року, коли до Красилівської церкви прийшли представники місцевої влади. Вони відкрили церкву, а було це в обідній час, коли всі колгоспники в полі і сказали церковній десятці забрати всі речі з церкви. Однак люди відмовились це робити. В цей же час хтось дав знати в поле про все, що діялось біля церкви. Зійшлось багато людей. Почали кричати і вони фактично поїхали. Через декілька днів, а саме 19 серпня пізно в ночі зникло багато хрестів, які стояли обабіч доріг села. в ту ж ніч було зроблено невідомий напад на церкву. Очевидці бачили, як переодягнені в спідниці чоловіки звезли на кладовище хрести, прибили на церкві попередню табличку та замотали ганчірям та шнурами дзвони на дзвіниці. Були вони там на двох машинах та мотоциклом. На виконкомі, тобто на другий день після цих подій – 20 серпня 1982 року обговорювалось ряд питань, а тому числі і про релігійні культи. Тоді ж викликали в сільську раду людей, в кого був на подвірї хрест і примусили знести. Ніхто з людей не дав згоди добровільно знести хрест. Через декілька днів в середу 25 серпня 1982 року, терпець урвався і Красилівську церкву взяли в кільце міліціонери. На всіх підступах (стежках, дорозі стояли міліціонери в касках з пістолетами, так як на стежці, що веде до Гавадзина Петра стояли взагалі то навіть і мотоцикли, на випадок того, щоб хтось з місцевих жителів не протидіяв вже спланованим діяв і не спробував боронити свою церкву. В цій операції було задіяно багато людей, навіть з сусідніх сіл, бо свої, в більшості, не могли піти на таку справу. Один з місцевих комуністів дві години просидів у туалеті, щоб не брати участі у погромі церкви. Були і такі люди, що свідомо відмовились – Андрусяк Лукян, головний інженер колгоспу «Ленінська Іскра», Василь Пєців – будівельник. Були тут присутні і троє чоловік з району, які спеціально займались руйнуванням церков, зо що їм платили зарплату. Страшний плач стояв коло церкви, особливо біля головного входу в церковне подвіря, коли все поламане погрузили на машини і відїхали від церкви. Коли люди зайшли в середину до церкви, то не впізнали: майже все пошкоджене, всі культурні цінності, які роками впродовж століття поповнювали жителі села, майже знищені. Знову прибили табличку з надписом «Склад №5 колгоспу», але на другий день її вже не стало. Після цього більше не прибивали. Так сталось, що Великдень наступного 1983 року співпав з Днем Перемоги 9 травня. Багато людей залишались дома, виявляючи в такий спосіб спротив парадам за руйнування церкви. Атмосферу тих часів відображає віршик: Із церкви тихо падали хрести,Але громада такого невеликого села все ж вистояла в таких важких умовах. У кінці 80-х років жителі села стали писати численні листи до уповноваженого Ради у справах релігійних культів Івано-Франківської області Дерев’янка П. з просьбою дозволити відкриття церкви. Багато на цьому шляху зробив Гавадзин Михайло, в якого ще збереглась переписка з Радою у справах релігійних культів. Звернення і просьби дали свій результат. 19 листопада 1989 року було відкрито церкву в Красилівці для Богослужінь. Фотографія тих подій передає радість парафіян села такій великій і величній події. Можливість зайти до рідної церкви нарешті появилась після 27 років її закриття. Священиком у селі став виходець з с.Братківці, отець Олексій Качур, який разом з церковним братством і сестринством став відновлювати та піднімати церкву з руїн. Потрібно належне віддати Боровському Миколі, Богаку Юрію, Нагорняку Юрію, Богак Марії, Гавадзину Михайлу, які в першій половині 90-х років багато зробили для відновлення колишньої величі храму. Важко було познаходити всі церковні реліквії, забрані з храму на протязі 60-80-х років. Великий павук привезли аж з Тернополя, а малий павук з корогвами були аж під Галичем в селі Козина, патериці знаходились по хатах в селі, зокрема у Богака Федора, один дзвін був на Старих Кривотулах. Та старанням цих людей вдалось зібрати докупи всі ці атрибути, закупити нові фелони та інші елементи, необхідні для того, щоб відправити Службу Божу. Особливо величними були Коляда і Великдень 1990 року, бо потрібно було ще таких десь чотири приміщення, щоб вмістити всіх людей. Особливу шану потрібно віддати всім жителям Красилівки, які на протязі важких в економічному плані 90-х років не жаліли ні коштів, ні часу на допомогу у роботах біля храму. В цей час було збудовано каплицю біля церкви, каплицю-ротонду над церковною криницею. Робив дах у сучасному стилі на цих каплицях відомий майстер Заник Пилип. Жінки села по черзі готували їсти майстрам, які продовжували хори і робили ремонт всередині церкви. За два роки було побудовано велику церковну резиденцію, довкола церкви зроблено новий паркан. Обсяг робіт дійсно великий, а організаторами виступили старший брат Боровський Микола, згодом Гавадзин Михайло. Якщо поглянути на діяльність школи, то у 70-80-ті роки її душею був висоосвічений педагогічний колектив у складі Диди Ольги, Гавадзин Ніна, Назарук Ганна, роботу яких вдало коригував директор Литвак Михайло Романович, сам із Тлумацького району, с.Олешин. Спочатку вчився у Тлумачі на священика разом з Михайлишиним Олексою, але Друга світова перешкодила там закінчити науку. Після війни він поступив до Коломиї продовжувати свою науку, жив на квартирі у Мачошака Миколи. У 1977 році красилівська початкова школа за старанну працю Литвака М.Р. та педагогічного колективу отримала в честь 60-річного ювілею Великого Жовтня звання переможця соціалістичного змагання другого року десятої п’ятирічки. За звітами і річними планами шкіл району вдається встановити чисельність учнів школи: так, у 1978 році було 97 учнів, у 1980 – 104 учні. Добре була налагоджена позашкільна робота, оскільки діяла при школі тімурівська команда, діяльність якої була направлена на допомогу перестарілим людям, ветеранам війни. Діти, які входили до її складу у вільний від навчання час ходили і допомагали старшим людям у полі, чи у роботі біля хати. Михайло Романович очолював гурток юних мічурінців і навчав їх щепити дерева,виготовляти гербарій рослин, знати і обережно поводитись із рідкісними рослинами і тими, що занесені до Червоної книги України. Школа мала свій власний кролятник, в якому доглядали близько 50 кролів. А бібліотекар Михайлишин Наталія також сумлінно працювала на своїй роботі, що допомагало школі. Вона організовувала книжкові виставки, влаштовувала обговорення дитячих книг, знайомила учнів на краєзнавчій секції з героями Красилівки, насамперед ветеранами Другої світової війни. Дуже часто проводились тематичні виховні заходи, як от в 16 листопада 1978 року на тему «Хвала рукам, що пахнуть хлібом». Майже щомісяця проводились святкові дитячі ранки, в цьому ключі працювала вчительки Паращук Павліна і Назарук Ганна. Звісно, що школа працювала на той час в ключі радянської ідеології, і відбувались ранки на тему, наприклад «Ми – онуки Ілліча» тощо. Та все ж, директору Литваку М.Р. вдавалось тримати тісний контакт школи із громадськістю села, бо така спільна робота дійсно залишає слід у дитячій памяті, а разом з тим, приносить моральне та етичне виховання малечі. Для цього робились вечори на тему «Ми – громадяни», присвячені Міжнародному року захисту прав дітей у 1979 р. Був утворений невеликий дитячий хор при школі, у репертуарі якого були пісні «Голубий вагон», «Журавель» тощо. Особливо він себе проявив на дитячому ранку «Наше щасливе дитинство», який підготувала Назарук Ганна Михайлівна. Діти декламували вірші, співали пісні, а батьки захоплено аплодували. Навіть була організована така робота школи, щоб влітку її двері не закривались, а відбувалось знайомство з тими, хто у вересні сяде за учнівську парту, і щоб, таким чином діти ще до того, як підуть до школи, привикали до її стін. За цей час колектив Красилівської початкової школи був нагороджений численними грамотами обласного і районного відділів освіти, зокрема має почесну грамоту за перше місце у міжшкільному змаганні за кращу підготовку до 1979-1980 навчального року. Період поч. 80-х років був дуже насиченим у діяльності школи, бо часто проходили дитячі ранки, вікторини, бесіди, книжкові виставки, зустрічі з ветеранами, активними колгоспниками. Та й сама школа співпрацювала з колгоспом в господарському житті села, наприклад за кілька років діти заготовили 1200 кілограмів попелу, доглядали крілів, і тому продали 115 кг дієтичного мяса, зайнявши перше місце серед початкових шкіл. На протязі 90-х років наполегливо працює і до тепер вже новий педагогічний колектив на чолі з директором Гайдарем Василем Михайловичем та вчителями Василюк Наталією Василівною, Гороховською Ольгою Петрівною, Гураль Галиною Михайлівною, Бочковською Іванною Василівною. Хоча тепер чисельність учнів значно зменшилась порівняно з 70-ми чи 80-ми роками, однак ці вчителі докладають всіх зусиль до того, би Красилівська школа продовжувала тривалу традицію шкільництва на цих землях, зберегла свою самобутність, яку виробили попередні покоління директорів, вчителів, велике число яких починали свою діяльність в стінах цієї школи. На них покладена велика місія патріотичного, морально-етичного виховання маленького підростаючого покоління і цим самим підтримувати авторитет Красилівської школи. Тісно співпрацює на сьогодні школа і церква. Після смерті о.Олексія Качура у 1995 році, деякий час парохом був о.Юречко Іван з Чорнолізців, але в тому ж році священиком в селі став син покійного отця Олексія Василь Качур. У 2000 році було освячено і закладено камінь під будову нової церкви. Громада села вирішила почати будувати новий храм, розуміючи всю відповідальність і тягар такого рішення. Але завдяки численним пожертвуванням парафіян самої Красилівки і сусідніх сіл, злагодженості діяльності церковного братства в складі Брезіцького Михайла, Гавадзина Юрія, Романець Василя та сестринства в особі Василик Ганни, Гавадзин Параски, Заник Катерини, саможертовної праці жителів села справи поволі просуваються і на очах ростуть стіни нового храму. Внесок всіх жителів села тут колосальний, ба чоловіки і хлопці не один день провели у роботі на церкві, а жінки готують їжу всім працюючим. Село перетворюється таким чином на великий механізм, де робота кожної деталі є необхідною. Окрасою для церкви є хор на чолі з регентом Гавадзином Василем. Хоч як трудно є із проведенням репетиць, та все ж хор рухається вперед, вивчаючи все нові твори. Не один раз прийшлось хористам до опівночі затримуватись у резиденції, вивчаючи нову колядку чи релігійну пісню. Церковний хор с.Красилівка брав участь у Розколяді в Отинії, Нових Кривотулах, де достойно виступив. Рентами за час діяльності церкви були Гундяк Михайло, Гавадзин Михайло, Скакун Михайло, а зараз Гавадзин Петро. Хором досі керували Гундяк Михайло, Ціпух Петро. В сфері медицини слід відзначити, що у 1945 році в селі був утворений фельдшерсько-акушерський пункт і він знаходився на 150 м. дальше по дорозі від сучасного. Першим фельдшером в селі був Григорчук Микола, однак він довго не перебував в селі. Значно довше перебував на цьому посту Шевчук Василь з Микитинців. В Красилівці він очолював фельдшерсько-акушерський пункт близько 15 років. За нього він перейшов у нове приміщення – недобудовану хату голови колгоспу «Ленінська Іскра» Дворового, який будував собі на Красилівці будинок, але потім трагічно загинув. Запам’ятали красилівчани Заліську Ярославу, за плечима у якої 38-річний фельдшерський шлях. Вона закінчила Старокривотульську школу, Коломийське медичне училище. У 1960 році пішла працювати фельдшером до Гостова, а в 1963 році перейшла працювати до Красилівки, де вийшла заміж за місцевого парубка Заліського Василя. Вона чесно виконувала свою роботу, бувало, що й цілу ніч могла просидіти біля ліжка хворого. Завжди привітна, бадьора, вона могла підтримати настрій і у хворого, і у його рідних. Був такий випадок: тільки поклала до печі великодні колачі, як надійшов виклик. Залишила все і негайно відправилась у дорогу, лиш їй відомо, що з ними сталось потім, бо пробули в печі занадто довго. Бувало і так, що хтось приїде до фельдшерки велосипедом, а вже повертається пішки, бо вона сама сідала на велосипед, би швидше прибути до хворого. Раз так їхала, посковзнулась і зламала ногу. Крім того, була активною в громадському житті: депутат Старокривотульської сільради, член виконкому, активіст групи народного контролю. Її можна було зустріти у найнесподіваніших місцях – на колгоспній фермі, вдома, де є пенсіонери чи діти, в школі і сільській раді, на межах присадибних ділянок, коли обходила заболочені сільські дороги. Зараз справу своєї попередниці намагається продовжити сільська фельдшерка Волошенюк Орися, яка піклується тепер за стан здоров’я жителів Красилівки. Ось так різні люди в різні роки брали участь у релігійно-освітньому житті села, сфері охорони здоров’я, внісси свою лепту у той загальний пласт і традицію поколінь і в цьому селі, що складає частку подібних процесів цілої України. |
