Передісторія: поза межею осягнення.

Звідки починати історію сіл взагалі? Чи варто розглядати найдавніший період їх існування до часів першої письмової згадки про них? Перш би дати відповідь на це питання треба почати з того, що ми розглядаємо історію не так села, як тої території, на якій воно знаходиться. Територіальний принцип тут переважаючий, бо ми ототожнюємо себе не так з назвою села, як з своїм подвірям, землею, яку обробляємо, тому відчувається прямий зв'язок без будь-яких посередників. І з цього випливає те, що нас цікавить минуле якраз землі, на якій стоїмо.
Коли виникло перше поселення на території сучасного села Красилівки, визначити сьогодні майже неможливо, хоч можна здогадуватись, що поселення давніх людей існували тут ще з незапам’ятних часів. Якщо ж слідувати принципу гіпотетичного співставлення, то в процесі активного заселення України близько 150 тис. років тому в зону цих процесів потрапила і територія Красилівки. Це можна спростувати двама факторами: по-перше, це географічне розташування населеного пункту якраз на шляху руху первісних людей у процесі заселення українських земель (оскільки за загальноприйнятою теорією давні люди розселились на наших землях з Балкан, обходячи Карпатські гори); по-друге, це розташування території сучасної Красилівки в межах давніх археологічних культур. Звісно, що це у великій мірі співставлення, але загалом прикарпатський регіон відзначається приналежністю до давніх європейських культурно-археологічних зон.
Свідченням цього можуть служити дані археологів, які підтверджують існування на території села пам’яток різноманітних археологічних культур, що поетапно змінювали протягом тисячоліть і століть одна одну. Хоча повно дослідити характер цих культур в його локальному вияві майже неможливо через брак достатніх речових свідчень, але і поодинокі розкопки археологів дають можливість заглянути в ту таємничу добу взагалі людської історії. Загалом же проблема полягає в тому, що в і в загальноукраїнських рамках не реально точно і достовірно прослідкувати спадковість археологічних культур, їх етнічну приналежність. Одне тільки очевидно – не зважаючи на численні перешкоди все ж потрібно максимально повно проаналізувати цю епоху. А відбиватись потрібно, за висловом видатного археолога Ж. Дьюбюї, від усіх ознак рельєфу, найменших натяків, що нам дає давнина і сучасність, бо ще не видумано готового рецепту, за яким можна було б відтворити праісторію.
Хоча заселення Тисмениччини відноситься до періоду середнього палеоліту, однак на території села не виявлено пам’яток цього періоду [35, с. 7]. Більш показовим у цьому відношенні є період пізнього палеоліту (40–10 тис. р. до н. е.) і мезоліту (10–6,5 тис. р. до н. е.). Чіткого поділу між цими епохами немає, оскільки першою причиною є недослідженість цього питання, а з іншого боку — тяглість у розвитку культур між цими двома періодами в розвитку людства. Хоча на околиці села знайдено в кінці пізнього палеоліту одну стоянку, то вже в час мезоліту їх було дві [33, с. 88]. Це вже є свідченням збільшення народонаселення в районі сучасного села, що дає підстави стверджувати про досить високий, як на той час, рівень заселеності цієї території. Однак, із нез’ясованих умов, в період кінця мезоліту - початку неоліту, взагалі відсутні сліди будь-яких поселень первісних людей. Такі несприятливі умови були характерними взагалі для майже всієї території Покуття. Можливо, саме в цей період відбувається зіткнення місцевого, вже, мабуть, осілого населення із зайшлими кочівниками. Період цього протистояння, а потім і асиміляція двох груп первісних людей і вплинули на відсутність традиційного археологічного шару.

Для проживання давніх людей на території села були сприятливими і географічні умови. Фактично гірський хребет, а за ним і впадина, наявність розгалуженої сітки річок – ось що манило давніх мешканців. Але могло бути і навпаки. Як відзначав археолог Я.Пастернак що, на наш погляд місця, найбільш вдалі для поселення, колись могли бути не заселеними. Все це пояснюється мікроструктурою того чи іншого місця, ходом заселення тої території, базуванням племінних чи родових структур. Однак за розробленою схемою видатного чеського археолога Я.Гассека можна визначити заселення на основі зміни культурних шарів. Однак суть і простота його схеми полягає якраз в тому, щоб «неозброєним» оком і на основі насиченості того чи іншого шару визначати ступінь заселеності певної території. На ділі це означає так: прокопати кілька метрів в глибину і в профіль розглянути прокоп. Спочатку проаналізувати верхній шар грунту, бо вже його насиченість вказує на давність поселень на цій території. Дальше звернути увагу, що під ним – якщо пісок чи шутр, значить тут певний час ніхто не жив, коли ж суглинок, то було поселення. А дальше потрібно слідувати за простим принципом – чим темніший шар, тим інтенсивніше було заселення території і темп життя, тобто дуже часто, наприклад, будувалось чи руйнувалось житло, більше виготовлялось знарядь праці тощо. Ця схема якраз підходить до специфіки села, де інколи розкопки проводять не професійні археологи, і не потрібно знати точні часові межі чи приналежність культурного шару.
Тепер спробуємо застосувати на прикладі села Красилівка цю методологію. Основним джерелом для цього буде копання криниць. Довгий час їх копали в селі Назарук Михайло і Гавадзин Лук’ян. Що цікаво, то грунти центральної вулиці села дуже важкі для копання, як вони відзначали. Парадокс полягав в тому, що перші кілька метрів копалось швидко і легко, але потім починається тяжкий грунт, щось подібне до суміші піску з дрібним камінням, і так досить глибоко. Це вказує на те, що ця територія заселена принаймні останні 400-500 років, тобто з часу першої письмової згадки про село. Подібна ситуація спостерігається і трохи вище на горбах. Так Фрейнак Іван під час будівництва своєї хати і копання траншеї під фундамент наштовхнувся на суцільний шутр, між яким траплялись ракушки, дуже подібні до тих, що поширені на морському дні. І що цікаво, такий шар підходив дуже близько до грунту – якихось 2-3 метри. Значить, дуже давно тут дійсно могло бути озеро, річка, а навіть і море. Але, слідуючи по тій же рівнині, ближче до річки Ворони – територія Селищів, ситуація вже інша – такий шар знаходиться набагато глибше, і він не глибокий, пробивши його, виходимо на традиційний дрібчастий суглинок. Подібне щось є і на краю Бозні, вже ближче до Отинії і сучасного злиття Ворони і ново прокопаного русла Опришини. З цього можна припустити, що на території сучасної основної частини села не було давніх поселень, бо воно перебувало під водою, натомість більше ймовірно, віддавна була заселена південно-західна частина Красилівки, що майже впритул наближається до річки Ворони. Але тоді виходить дивна ситуація – на берегах однієї річки були поселення (Ворони), а другої, яка зараз не існує, а колись точно існувала, ні (Опришина чи Краса). Пояснення можна хіба що знайти в тому, що, можливо, ще до нашої ери починаючи від північно-східної частини села і дальше в напрямку на Чорнолізці існувала якась велика водна артерія – чи озеро або ж річка. Натомість, де протікає сучасна Ворона, міг бути суходіл.
Це випливає ще із давніх свідчень римських та грецьких авторів. Так, Страбон, Птоломей оповідаючи про ці краї і розселення місцевих племен, згадують і про Венетські гори і Венетське озеро, причому вони знаходяться за їхніми свідченнями дуже близько одне від одного, не так вже близько як сьогодні Чорне море і Карпатсьькі гори. Виглядає, що ближче до Карпат існувало щось подібне на море. Та й сьогодні, зважаючи на дані державних геодезичних служб, територія Івано-Франківської, Тернопільської областей є одними з найбільш зволоженіших, крім того саме тут формуються дощові атмосферні маси, що свідчить про наявність ніби котловану. Однак, ці дані можливо і спростувати, бо ж і давні автори не були достатньо ознайомлені з цими далекими територіями, а існування значних шарів пісковика можна пояснити і підземними рухами земної кори, певними зсувами чи зіткненнями, так як наш регіон, і Карпати молоді в геологічному плані.
Але, якщо далі слідувати по історичних періодах , то зміни в житті людей, що наступили в час неоліту, пов’язані з поняттям “неолітична революція”, тобто перехідом до землеробства і скотарства, використання глиняного посуду і елементарних орнаментів, призвели до формування і появи “справжніх” археологічних культур, що виявляли вже свою самобутність і окремішність в повному обсязі. Ці процеси відбулись у VI-ІV тисячолітті до н.е., і з цього часу можемо детальніше ознайомитись з подіями завдяки проведених археологічних розкопок.
Першою такою культурою із вищевказаними ознаками, яка існувала і на території села, були пам’ятки культури лінійно-стрічкової кераміки (5–4 тис. р. до н. е.) [34, с. 5]. Зокрема одне її поселення досліджене на межі села Красилівки і Одаїв. Знайдений посуд засвідчив цікавий орнамент у вигляді ліній, які наносились на шийку посудини і викарбовувались загостреними кістками. Однак, посуд дуже ще примітивний і грубий, досить часто неякісно випечений. Тому не знайдено ні однієї цілої посудини, а переважно невеликі крихти чи кусочки. Хоч і вони несуть значне джерело інформації.
Щедрішим на поселення був неоліт, зокрема уславлена в нашій історії трипільська культура (кін. IV – поч. III тис. до н. е.). Поселень цієї культури в селі знайдено два, що подає у своїй статті “Про що мовчить земля?” Роман Процак. Але на території села не велось повномасштабних археологічних розкопок, які б дали значно більше інформації про перебування трипільців на території села, їх пам’ятки матеріальної культури. За свідченнями старожилів, у селі траплялись знахідки крем’яних сокир, мальованого посуду, які за їх описом і характеристикою можна повністю віднести до трипільців. Значно детальніше досліджені пам’ятки трипільської культури у Марківцях і Одаях (8 поселень), тобто у сусідніх і недалеких до Красилівки селах, тому по аналогії можна твердити, що трипільці заснували і тут свої поселення з однотипною і високою матеріальною культурою [35, с. 4].
У період бронзи на території Прикарпаття значно поширилась комарівська культура, однак її поселень на території села не виявлено. Це, звичайно, не є підставою для того, щоб вважати одностайно відсутність взагалі цієї культури, однак фактів для підтвердження її існування немає. Про що не скажеш, коли звернути увагу на час раннього залізного віку, а, зокрема, культури фракійського гольштату (12–7 ст. до н. е.). Із 23 поселень цієї культури в Тисменицькому районі, 2 припадає на с. Красилівку. [34, с. 5]. Це остання із культур, сліди якої ще можна прослідкувати на території села, а дальше присутність будь-яких археологічних культур залишається на даний час повністю нез’ясованою. Тому названі етапи були так би мовити “урожайними”, “щедрими”. Не дивуймось, що пізніші епохи будуть “скупішими” на поселення, на знайдений матеріал і значно коротшими у часовому проміжку. Пізній залізний вік, хоч є ближчим до нас порівняно з палеолітом, однак залишив для нас дуже мало свідчень матеріальної і духовної культури. Цікавим є той факт, що саме в цей період на території Прикарпаття проживали кельти (гали по західноєвропейському). Вони були тим народом, від назви якого пішов термін Галичина, і цим вже залишили неабиякий слід в історії нашого краю [35, с. 4].
Початок нашої ери представлений пам’ятками вже слов’янських культур. У північно-західній частині села (знову ж недалеко від села Одаї) виявлено поселення черняхівської культури (III–V ст. н. е.) [34, с. 6]. Воно розташоване на схилі пагорба в урочищі “лази”. Тут виявлено вогнище-майстерню, господарські споруди, різноманітні речові матеріали. Одночасно із черняхівською культурою на Прикарпатті існувала культура карпатських курганів, однак в селі відсутні сліди курганних поховань [43, с. 6].
Отже, археологічний матеріал, накопичений протягом століть зусиллями вчених, хоч і на віддалених околицях села, є незаперечним доказом того, що територія нинішнього села Красилівки з давніх часів була заселена людьми. Наступні етапи історичного розвитку Красилівки розкриваються перед нами завдяки письмовим джерелам.
Найдавніші часи. Під владою Речі Посполитої
У XIV–XV ст. відбувається активне заселення Галичини, появляється велике число сіл і містечок. У цьому процесі появляється поселення на території села, яке вже засвідчене у документах. Перша письмова згадка про село відноситься до 1418 р. [13, с. 5]. Можна здогадуватись, що село існувало і в княжі часи, хоч це відповідним чином не підтверджено. Однак певні натяки на це все ж існують в літературі. Так, Садок Баронч згадуючи про Отинію і називаючи її старожитним слов’янським поселенням, вказує, що довкола неї існували також численні слов’янські поселення, що підтверджує “густу слов’янську людність цього краю” [14, с. 114]. Історичні корені села досить глибокі, однак відстежити життя села в період XV–XVI ст. залишається неможливою справою, але інтерес до реконструкції соціально-побутових і економічних особливостей народу, який заселяв цей край, а разом з тим і село, є надзвичайно великим. Факт про історичні корені села ніяким чином не можна вважати голослівним, бо історичні документи Івано-Франківського державного архіву згадують, що село Красилівка відноситься до першої половини XV ст. [13, с. 5]. В даних документах говориться, що село Красилівка було присілком села Старі Кривотули і належало до маєтку поміщика Станіслава із Шепаровець під Коломиєю [31, с. 5]. Поміщик Станіслав одержав у спадщину села Красилівка, Хлібичин, Ворона та інші (акти Grodckie o Zemski 1448 р.). Що цікаво, Красилівка складала із сучасним селом Старі Кривотули єдине поселення, яке мало назву просто Кривотули. Хоча між ними існувала різниця, однак, зберігаючи відмінності, вони все ж становили певну єдність. Зокрема, на карті Галичини XV ст. М. Гаталевича позначається населений пункт Кривотули (хоч назва Старі Кривотули вживається з 1763 р.) [15, с. 55]. Багата Галицька земля притягала польську шляхту. Після остаточного загарбання Галичини феодальною Польщею в кін. XV ст. сюди ринула шляхта з Великої Польщі і Мазовії. Ці іноземні паничі, переважно дрібна шляхта, наділена щедрими королівськими привілеями, протягом XV–XVI ст. оволоділа всіма селами і містами Галицької землі, витіснивши українське населення. Це є досить доречним щодо факту переходу с. Красилівки у власність польського шляхтича Станіслава з-під Коломиї ніби у наслідство. Можливо, насправді відбулось просто захоплення вільних тоді сіл у власність пана, який намагався якнайбільше використати ці нові території у своїх особистих цілях збагачення. Як свідчать історичні джерела, Станіслав із Шепаровець станом на кін. XV ст. вважався одним з найбагатших поміщиків Галицької землі [16, с. 228]. Управителем округу Кривотули був Івасько, можливо нащадок української шляхти, який став на службу поляку Станіславу. Не збереглось указів чи інших нормативних актів, які б видавались від імені Станіслава і засвідчили б конкретне ставлення цього шляхтича до населення. Не відомо і точно до якого часу Станіслав управляв цими селами. Під 1531 роком у “Хроніці Литовській і …” повідомляється, що “року 1531-го, Петрило [Рареш], воєвода волоський, вторгнувся з великим військом до Польщі [в Галичину] з волохами, угорцями, турками… і Снятин, Отинію, Коломию і інші містечка і волості аж до Галича завоював” [42, с. 4]. Проходячи територією Руського воєводства, він знищував і села та простих людей, так і садиби шляхти. Це спричинило до того, що село Красилівка на певний час вийшло з-під володінь Станіслава, як і інші села. Але того ж 1531 р. Петрило під Обертином зазнав поразки від польського гетьмана Яна Тарнавського. Одразу після цих подій Станіслав намагався придбати знову село і багаті його округи. Напевно, йому це вдалось у 1532–33 рр., оскільки джерела не вказують на іншого власника. Історик Струмлинський, покладаючись на урядові книги 1565–66 рр., зазначає, що землі біля Отинії і Кривотул належали польському шляхтичу Тенчинському. Невідомо, чи це був нащадок Станіслава, чи представник іншого шляхетського роду [42, с. 5]. Він зумів прибрати до рук значні території і не тільки в окрузі Отинії, а й володів селищами в Галицькому повіті. На той час Красилівка належала до Коломийського староства [15, с. 55]. З посиленням влади двору і шляхтича першими помічниками у виконанні панських доручень ставали отамани. Вони керували громадою села, стежили за виконанням судових справ над селянами. Нерідко вони ставали і першими організаторами антишляхетських виступів, гуртуючи навколо себе селян. Це було пов’язано з тим, що село Красилівка, як і інші села жило на волоському праві [42, с. 5]. І відповідно осадчим чи управителем села був українець і, що цікаво, система управління на волоському праві опиралась на місцеве, старозвичаєве право. Так, у привілеї села за 1541 р. записано, що старшина і селяни одної волоської осади зобов’язані судитись “лише своїм руським правом”. З іншого боку, така ситуація сприяла збереженню давніх місцевих звичаїв і стримувала поширення виступів проти шляхтичів. І тому, хоч шляхтич Тенчинський був жорстокий щодо селян, проте а Красилівці не засвідчують джерела на протязі XV–XVI ст. жодних антишляхетських виступів у такому локальному масштабі. Єдиним винятком можуть служити події 1490–92 рр., коли на Прикарпатті проходило повстання під проводом Мухи. Є джерельні свідчення, що загони Мухи проходили через село [27, с. 5]. Однак, неможливо з’ясувати, чи взяли участь жителі села у цьому повстанні. Протягом липня–серпня 1490 р. військові відділи Мухи пройшли через село, бо саме тут проходив шлях із Коломиї до Галича, і не зустріли на своєму шляху опору. Найвірогідніше, місцеве населення поставилось нейтрально до повстання.
XVI століття — це період остаточного переведення селянина на панщину і це спричинило різкий поворот в соціально-економічному житті селянства. І ому вже почастішали виступи народу. Однак по відношенню до Красилівки, то спостерігаються цікаві зміни, на які важко знайти аргументи. А саме, з 1576 р. згадують джерела вже містечко Красилів і залишалось воно з таким статусом до 1672 р. [17, с. 774]. Після цього Красилів перетворився знову на село під назвою Красилівка. Саме після втрати прав володіння шляхтича Тенчинського у середині 60-х рр. XVI ст., джерела вже не подають імен наступних власників села. Мабуть ця обставина, а також те, що через село проходили важливі торгові шляхи, зробили можливим перетворення населеного пункту в містечко. Із 1610 р. в цьому регіоні укріпились магнати Балабани, досить знаний український рід. Олександр Балабан отримав у власність Отинію, Адам Балабан був ктитором Угорницького монастиря, що недалеко від Красилівки, Гедеон Балабан — львівський єпископ, що заснував у Крилосі біля Галича друкарню [42, с. 5]. Можливо, саме Балабани зуміли покращити стан довколишньої округи завдяки переорієнтації місцевого феодально-фільваркового господарства на ринок. Відповідно у середині XVII ст. в містечку Красилів був базар, що стягував купців із всієї округи. За підрахунками Струмлинського, у такому містечку проживало щонайменше від 500 до 900 чоловік. Документи не засвідчують юридично-правовий статус цього містечка, однак його слід вважати шляхетським, оскільки всі міста, що здобували магдебурзьке право, реєструвались, і в цьому реєстрі був би вказаний і Красилів. На той час у містечку був млин, який давав у казну прибуток 15 злотих, корчмар —216 злотих [15, с. 56]. На той час тут проживали вільні міщани, ремісники, дрібні крамарі і кріпаки. Так, шляхтич Станіслав Потоцький у 40-х рр.XVII ст. згадує про будівництво у Красилові замкових укріплень. Фортечні мури були дерев’яними, а сам замок обнесений земляним валом [27, с. 5]. Однак не вказано про будівництво кам’яних споруд. І дотепер у південній частині села збереглись залишки валів, які омиваються річкою. Це вказує на справді можливий факт існування за часів Речі Посполитої фортеці. Причиною до цього послужили вигідні природно-географічні умови і часті напади монголо-татар. Відомо, що найбільш відчутними для Красилова були наскоки татар у 1615 і 1623 роках, під час яких було пошкоджено фортечні споруди містечка [15, с. 56]. Однак вони після цього швидко відновились і продовжувалось торгово-ремісниче життя. 30–40-ві рр. XVII ст. характеризуються певним затишшям у турецько-татарських набігах, що дало можливість спокійно розвивати економіку і торгівлю. У 1643 р. містечко давало вже прибуток 340 злотих у казну [28, с. 4].
Однак наближались події народно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького і Красилову прийшлось відіграти певну роль у цей час. Польський історик Антон Прохаска твердить, що основні сили війська Семена Височана формувались за рахунок місцевого населення [42, с. 4]. Оскільки він зібрав 15 тис. війська і центром його руху було містечко Отинія, то вірогідно велике число повстанців було з Красилова. Підтримав повстання навіть шляхтич Рошкович, який володів Красиловом та деякими селами. Військо С. Височана влітку 1648 р. направилось на здобуття Пнівського замку, однак більшість людей з Красилова направились на Товмач [42, с. 3]. Ними керували Василь, полковник із Озерян і Максим Чевага, полковник із Олеші, але загальне керівництво здійснював Яремко Попович із Товмача. Озброєний загін з хоругвами і музикою пішов походом на шляхетський замок в селі Палагічах. Звідти загін повстанців повернувся до міста Товмача. Більш конкретнішої інформації не відомо, однак жителі Красилова брали участь і в здобутті Пнівського замку, невідомо лиш чи вони були присутніми при штурмі замку Потоцького в Єзуполі.
Одночасно в цей же час, блискуча перемога військ Богдана Хмельницького під Пилявцями відкрила дорогу військам гетьмана на Західну Україну. Під кінець літа 1648 р. до Галичини підійшли козацькі війська. Під час походу Хмельницького на Львів восени 1648 р., один з його загонів відлучився і направився на північний захід, досягнувши майже Красилова [28, с. 5]. Неподалік від містечка відбулась битва цього загону (близько 300–400 козаків) із польсько-шляхетським ополченням і майже всі козаки загинули. Населення поховало їх по обидва боки дороги, а згодом на тому місці виріс ліс, який одержав назву Могилкового (“ліс на могилах”). Цей розбитий відділ козаків міг направлятись на допомогу повсталим під проводом Височана і вже недалеко від Отинії зазнав поразки. Відповідно до іншого твердження ці козаки виконували лиш пропагандистську функцію, намагаючись збурити місцеве населення до повстання проти шляхти. Існує ще й третє пояснення щодо причини походу цього козацького війська, однак така гіпотеза маловірогідна. Згідно з нею, цей загін направлявся в Молдавію, аби заручитись підтримкою молдавського господаря і їх шлях був визначений ще на засіданні козацької ради по битві під Пилявцями.
Під час другого походу військ Хмельницького в Галичину (весна — літо 1655 р.), частина відділів козацького війська знову дохрдила до Красилова, однак про їх долю нічого конкретно не відомо [32, с. 4].
У 1672 р. містечко Красилів було дощенту спалене турками [15, с. 55]. Це був шеститисячний загін молдавського господаря Стефана Дуки і шеститисячна татаро-турецька орда. В Красилові почався великий переполох. міщани, які були поганими воїнами, не вірили в можливість серйозного опору. Тому почалась масова втеча. Одні рятували своє життя в лісах, інші намагались проникнути в Станіславську фортецю [42, с. 4]. Ті, хто відважним, а таких виявилось небагато, закріпились в замку. За мурами замку ховались кілька десятків оборонців, які мали у своєму розпорядженні декілька гармат. Красилівчани постановили оборонятись. Тим часом Дука розбив під містом табір. Запалало передмістя. Потім поганці проникли всередину містечка і запалили церкву, будинки, загороди. Замок був спалений. Хто залишився живим, брався до відбудови своєї садиби і господарства [27, с. 5].
Турецька навала 1672 р. призвела до нового запустіння Красилова і, за оцінками істориків, містечко вже більше ніколи не піднялося на таку економічну висоту, як до приходу чужинців. Польський король Ян Собеський у своєму листуванні про цей похід писав: “…Турки пішли за Дністер, зруйнували Єзупіль, Галич, Тисменицю та інші поселення і містечка в їх околиці…” Руйнування було настільки відчутним, що життя в містечку майже завмерло. Очевидець, який побував тут в 1677 році, розказував: “Такі були пустки, що не можна було дістати ні хліба, ні пива, і взагалі нічого купити!” Мається на увазі, що постраждали так сильно інші містечка в окрузі, зокрема і Отинія. Однак відмінність між ними полягала в тому, що через деякий час ці містечка відновились, а Красилів став історією.
Саме перед турецькою навалою спостерігався розквіт цього містечка [26, с. 5]. ремісники міста отримали право об’єднатись в цехи. Їх було три: шевський, ткацький і кравецький. Кількість майстрів обмежувалась числом 18–20. Вони і організовували цех, обираючи щороку цехмайстрів: старшого — поляка і молодшого — українця. Крім них в містечку працювало кілька бондарів, теслі, один різник. Через Красилів проїжджали чумаки, валки яких рухались з Солотвина до річки Буг, дальше на Схід, навантажені сіллю. Якщо вдатись до аналогії з іншими подібними містечками, то податки платили ті, хто жив у Красилові давно, а новоприбулі звільнялись від них. Податок від будинку становив 15 грош, від півбочки меду — 3 злотих, від вола — 45 грош, від барана — 3 гроші [15, с. 56].
Однак після 1672 р. відомостей про цей регіон немає. Аж в кінці 80-х рр. XVII ст. в джерелах мовиться тільки про село Красилівку і не було жодних слідів попереднього піднесення [26, с. 5]. Минулись вже і татарські набіги, але відродження йшло дуже повільно. А тут ще й почались нові біди. В 1731 р. село вразила пошесть чуми — так звана “чорна смерть”. Загинуло біля половини жителів села, що принесло велику шкоду Потоцьким, які були власниками на той час Красилівки, і одночасно володіли дуже великими обширами земель, зокрема, містом Станиславом і містечками Ямницею, Отинією і Єзуполем.
Це була така страшна подія, що люди у своїй памяті зберегли враження тих часів, які передаються від батька до сина. Так старожили розповідають, що колись, за річкою Вороною, в районі сучасного млина на території сучасних Старих Кривотул, був цвинтар, на якому поховані були всі жителі, як Красилівки, так і сусідніх сіл, які померли від чуми. Парадокс полягав у тому, люди відправляли туди хворих ще живими, так би мовити на смерть, би ще хтось не заразився. Ті, хто дуже любив своїх родичів, то приходили і приносили якісь харчі і передавали хворим на великих довгих жердках, щоб не заразитись. Та місцевість перетворилась свого роду на невелику колонію-поселення людей, хворих чумою. Звісно, що не могло бути і мови, щоб їх хоронити на тому кладовищі, де і всі люди, тому хворі, де жили, там і хоронили померлих. Наразі там не збереглось жодних слідів.
Після поділу Польщі в часи переходу Галичини під владу Австрії, село Красилівка входило до домінії Нові Кривотули циркулу Станіславів [1, с. 79]. Після 1772 року, тобто після утвердження австрійської влади, починається нова сторінка в історії села — це період становлення української національної справи в селі.