Методологія і духовні начала, або ж епілог

Характерною рисою історії є її рух та постійна зміна принципів і законів, на які вона спирається. Єдине, що є спільним для будь-якої історії – це щось невимовно протяжне, замасковане в рамки цивілізаційного поступу, щось таке, яке Ф. Бродель називає «часом довгої протяжності», це і становить суть історії загалом. А на цій основі вже вимальовуються різні події, історичні явища та особистості. Це ж, звісно, тільки верхня частина айсберга під назвою історія. А поодинокі факти і вчинки людей – то тільки незначна цятка на тому айсбергу, яка задає лише рельєфність його поверхні, а ми – сучасники, в теперішньому часі лиш і її в змозі бачити, так як той пілот літака оглядає з висоти нашу землю. Порівняння і з пілотом, і з айсбергом досить вдалі, бо ми, – ті, що живемо тут і тепер, так же далеко знаходимось від нашого минулого, як той літак від поверхні землі, хоч і нам здається, що воно постійно в полі нашого зору. А історія – це все ж той айсберг, що закинутий в далекій Антарктиці, про який всі в загальному знають,але конкретно мало, а якщо вже взятись його краще вивчити, треба занурюватись під воду.
Це порівняння надзвичайно умовне, але і якась глибока раціональна суть тут є. Не треба говорити про позитиви чи негативи, чи то історії, чи то людей – у світі і так все закономірно, а радше треба сказати про глибоку духовну нить, що нас всіх пов’язує, і в цьому суть історії, і звідси має виходити бажання її осягнути. Отож, найголовнішим у даному аспекті питання є концепція розуміння, на що звертав увагу ще М.Гайдеггер, і з неї починається історія будь-якого села, і вона полягає в тому, щоб ми через історичні події зрозуміли вчинки наших предків, далеких родичів, а особливо умови, в яких вони проживали. Для цього потрібно добре розібратись в поняттях, які надалі стануть своєрідними стовпами, з яких виходитиме суть самого історичного дослідження. Найперше з них – принцип «локальної» історії. Ситуація за роки незалежності в історіографічній традиції України склалась таким чином, що вирізняють окремо праці краєзнавчого ґатунку, узагальнюючого характеру і методологічного типу. Не потрібно приховувати, що краєзнавчі видання вважаються не то що другосортними чи менш глобальнішими у своїх масштабах (хоча і є таке розуміння), а швидше як «захоплення для душевної гармонії» такого собі патріота, який так сильно любить свою малу Батьківщину. Можливо в цьому поганого нічого і немає, однак, це – данина радянського спадку, бо вказує на відсутність повноти і тої таки гармонії. Наслідуючи західноєвропейські історіографічні традиції, слід зауважити про відмінність категорій краєзнавче дослідження і зразок твору «локальної» історії. І тут мова йде не проте, що західні зразки надзвичайно хороші, а наш вітчизняний досвід характеризується неповноцінністю, а просто термін краєзнавче дослідження свідчить тільки про детальний опис певної місцевості. Натомість, «локальна» історія покликана відобразити історію певного краю не тільки у формі ґрунтовного дослідження його минулого, а дійсно як історію у найглибшому сенсі цього слова, тобто як рівномірне поєднання культурно-цивілізаційних, соціально-економічних, громадсько-політичних та повсякденних форм діяльності людини на території її безпосереднього проживання у глибокому зв’язку з процесами, які відбуваються у рамках вищих державних чи культурних утворень. Однак, найголовнішим в даному випадку є якраз відобразити унікальність людини і її найближчого середовища в різні історичні періоди, а головне – щоб не переривалась спадковість і тяглість не лише поколінь, а й традицій.
Отож, з цього вже випливає другий принцип даного дослідження – людиноцентричність, що і становить основу будь-якої «локальної» історії. Мова, насамперед, йде про те, що тільки в рамках історії маленького регіону, що у відношенні до цілої країни являється її клаптиком, можливо дійсно повно відтворити історію людини, її духовно-емоційну, чуттєву сторони. З цим надзвичайно пов'язаний такий термін як повсякденність. Історія сіл – це свого роду літопис дій, намірів, думок, бажань людини того чи іншого села. Так, не тільки дії ( на що страждає сучасна історія), а ввесь комплекс емоцій і переживань має стати предметом клопіткого вивчення, що і намагається реалізуватись у цьому дослідженні.
Звісно, що відразу впадає у вічі далекосяжність намірів, але за ними ховається великий комплекс проблем і труднощів щодо предмету, методів такого дослідження. Орієнтація на людину як центральне полотно історії загрожує тим, що ціле дослідження може перетворитись на зразок суто лише соціальної історії, але насправді, люди – це ще не все село, а тільки його центральна частина. А існує крім цього це й природа, певні традиції, культові споруди тощо. Для узгодження цих елементів необхідно звернутись до досвіду європейської історичної науки.
У кінці 60-х років у Франції починає виходити журнал «Сільські дослідження», і головним його здобутком стало те, що вперше запропоновано досліджувати історію сіл з трьох основних позицій: людина і її стосунки із зовнішнім середовищем, повільно рухома історія соціуму в рамках певної території, «колективна свідомість» та матеріальна культура. Втілив ці принципи в життя французький історик Е. Ля Руа Лядюрі в книзі «Монтайю, окситанське село 1294-1324» 1975 рік, в якій спростував всі міфи про те, що давню історію, а тим паче сіл, не можливо дослідити. В основу свого дослідження він поклав категорію «іммобільний екологічний час», тобто світогляд місцевих пастухів – жителів Монтайю в час екологічно-історичної гармонії. Метою його роботи було якраз показати побутове, інтимне життя, щоденне спілкування місцевих жителів. Це було дуже прогресивно, а тим паче для УРСР, де подібні завдання навіть не уявлялись. В середині 80-х видатні історики К. Гінцбург та К.Поні уклали важливу в методологічному плані працю «Мікроісторія», де в теоретичному плані накреслили загальну схему того , як же повинно будуватись дослідження місцевої історії, вказують на необхідні прийоми для найоптимальнішого досягнення поставлених завдань.
Загалом же на сучасному етапі дослідження по історії сіл можна вписати в один із тематичних жанрів соціальної історії, відомого як історія “простих людей” – “історія знизу” або “народна історія”. У Великобританії (Оксфорд) навіть утворилась так звана “Історична майстерня” – форум академічних і місцевих істориків, що і займаються цією тематикою. Однак, її особливістю є те, що ставиться завдання не так дослідити місцеву історію графств чи містечок у вигляді окремих праць, а використати дані по вивченню ментальності сільського населення, розвитку освіти, медицини окремих територій, та й взагалі побуту, певних характеристик традиційної культури для вироблення національної, в масштабах цілої держави, докрини історичного розвитку Великобританії. Тобто, і це досить важливий момент, тут історія пишеться від одиничного до загального, натомість в Україні наразі навпаки – в Києві ще істориками народницького напряму вироблена загальна схема історії України, а вже на місцях дослідники підтасовують факти «локальної» історії під цю схему. Тобто, це приклад від загального до одиничного. Звісно, що такий підхід себе виправдовує, але не ставиться питання про те, що в тому населеному пункті могли і бути свої особливості, які і не вписуються в загальну схему, а якщо і не було таких особливостей, то село без перебільшення могло протягом віків жити своїм життям, відірваним від тих процесів загальнодержавного значення. Але би реалізувати інший, відмінний від традиційного шлях, потрібно з видозміненими акцентами підійти до висвітлення місцевої історії Красилівки чи будь-якого другого села.
Ось чому у Німеччині з вуст історика В. Ульріха в 1985 р. пролунав лозунг: “Від вивчення державної політики і аналізу суспільних структур і процесів повернімося до маленьких життєвих світів, до повсякденного життя звичайних людей”.
На цій основі й виникла “історія малих світів”, що трактується інколи як новий, “альтернативний” культурний рух. На сьогодні в Україні якраз і характерний такий стан суспільства, оскільки надмірна інтенсифікація життя, великі інформаційні процеси, посилення швидкості і сили суспільних зв’язків підсилює бажання людей поринути в те «природнє» середовище, що визначене на генетичному підрівні нашого суспільства, успадкованого від дідів і прадідів, оскільки досвід життя в межах традиційного українського села чи навіть і міста на рівні підсвідомості більший, ніж в рамках постіндустріального суспільства. Дороги назад немає, але наше підсвідоме чуття завжди «сумуватиме за тим раєм», бо кожна нація зберігає свій усталений образ життя, укомплектований по її ж духу. У цьому нас запевняє приклад французів, німців чи англійчан – потенція духу зберігається у звичних для неї формах, не зважаючи на індустріалізацію чи інформатизацію суспільства.
Це викликало потребу в розширенні кола джерел, та й загалом про джерела інша розмова. Представники соціальних низів, що були основним населенням українських сіл, майже не залишили документів. «Архівні матеріали – це матеріали про них, але не їхні за походженням. Через те, крім предметів матеріальної культури – одягу, домашніх речей, знарядь праці, фотографій, що залучаються для дослідження, головним же джерелом вважають інтерв’ю, записи усних розповідей, аби осягнути предмети із середини» - С.В. Оболенська «Історія в сучасній історіографії ФРН. (1990)
Існують ніби дві сторони медалі, які з однаковою силою можуть бути застосовані до історії певного села – або надмірне насичення фактами і деталями, про що говорить Ю. Кокка, обо ж описання з позицій абстрактних понять, мотивуючи це відсутністю джерел. Насправді ж потрібна золота середина і частково її можна простежити у новій монографії Шейли Фіцпатрік –“Сталінські селяни. Соціальна історія Радянської Росії в 30-і роки: село”, що вийшла 2001 р. в Москві у серії “Радянська історія в зарубіжній історіографії”. На її думку, мають рацію ті історики, які вважають предметом історії сіл “сферу приватного життя”, питання сім’ї, домашнього побуту, виховання дітей, дозвілля, дружніх зв’язків і кола спілкування.
Історія такого гатунку виросла із протесту. Це протест проти “професорської” історії, проти глобальних теорій, проти розгляду історії в абстрактних категоріях – тільки як розвиток економічних і соціальних процесів. У нашій вітчизняній історіографії – це, насамперед, протест проти непомірної політизації всього суспільного життя, ідеологізації і партизації історичної науки.
Історія села є досить багатоплановою, предмет її не варто регламентувати чи обмежувати, отже вона потребує такого ж розмаїття джерел. Але щоб подібні праці не були просто набором фактографії чи суцільним узагальненням, важливо дотримуватися класичних принципів об’єктивності, комплексності та історизму в опрацюванні джерел, що дасть можливість досягти максимальної достовірності наукових результатів, вірогідності і обґрунтованості висновків.
Це надзвичайно важливі положення ще й тому, що для історії села основним видом джерел є усні, а вони з усіх інших найбільш суб’єктивні за своїм характером. Але з іншого боку, як зазначає Джон Тош у книзі «Прагнення до істини: як оволодіти майстерністю історика»: «Усна історія – унікальний інструмент для проникнення в процес. Вона відображує живий зв’язок між минулим і теперішнім, між індивідуальними спогадами і народною традицією, між «історією» і «міфом». Одним словом, усна історія – це сировина для соціальної пам’яті».
У декого з професійних істориків, особливо з когорти вихованих на стереотипах комуністичної ідеології, є стійке упереджене ставлення до усних джерел. Вони віддають перевагу офіційним джерелам: урядовим і партійним документам, державним архівам (де зосереджені, зрозуміло, відретушовані матеріали) і т.п. Але істина полягає в тому, що навіть класичні праці – Геродота і Фукідіда – залежали від усних свідчень. В основі усної історії лежать два досить привабливі постулати. По-перше, особисті спогади розглядаються як ефективний інструмент відтворення минулого, як безпосередні враження про життя людей в їхньому справжньому вигляді. По-друге, прості люди отримують не тільки місце в історії, але й роль у «виробництві» історичного знання. Усна історія розглядається в якості демократичної альтернативи, що кидає виклик монополії академічної еліти. Нове покоління вчених-істориків прагнуло вирватися з обіймів офіціозу в науці, вони хотіли створити справді «іншу історію», історію безграмотних. Ряд дослідників в Італії, наприклад, намагалися дослідити історії провінцій, вивчити тим самим глибинні пласти народної історії, виходячи з того положення, що тільки дякуючи усним свідченням можна створити реальну «народну правду». У 1975 р. на XIV Міжнародному конгресі істориків у Сан-Франциско був проведений «круглий стіл» на тему «Усна історія як нова методологія історичних досліджень». А через рік, у 1976 р., у Болоньї вже було проведено І Міжнародну конференцію послідовників усної історії.
У 1980-і рр. усна історія стає ефективним педагогічним засобом у Франції. Усні анкети використовувались, щоб прищепити інтерес учнів до історії. Отримані дітьми від їхніх бабусь і дідусів повідомлення були дивовижними документами, свідченнями, які дозволяли по-новому поглянути на події Другої світової війни та еміграції.
Природно, що до 1991 р. цей методологічний підхід в Україні не знаходив підтримки і розповсюдження. Але, все ж у 1993 р. був утворений Центр досліджень усної історії та культури (м. Київ), який очолив Вільям Нолл. Згаданий же Центр, провівши в Україні у 1993–1995 рр. польові дослідження, переконливо показав переваги нової для нас методології. Предметом опитувань стала історія сумнозвісних 1920–1930-х рр. – життя селян у період примусової колективізації. Дослідження Вільяма Нолла являло собою зібрання усних історій (розповідей), записаних від найстаріших селян. Питальник, складений учасниками проекту, та його структура дозволяли використати відповіді, щоб показати весь спектр трансформації у житті селян: і зміни, що їх можна вимірювати матеріально (втрата худоби, житла, життя), і ті, що становлять важкодосліджувану сторону повсякденності – психологізацію побуту.
Невичерпним джерелом української народної історичної самосвідомості (пам’яті) є, звичайно, наш самобутній фольклор з його багатством видів і жанрів. Досить часто саме фольклор фіксував справжнє ставлення українців до повсякденних проблем і спроб влади їх розв’язати. «На папері голо, а пам’ять народна зафіксувала все, що чи то боляче, чи радісно перейшло через неї», – писала професор К.П. Фролова.
Справа полягає в зібранні максимальної кількості даних на основі вивчення широкого кола джерел. Кожен вид джерел має свої слабкі і сильні сторони – при їх вивченні в комплексі і порівняльному аналізі є надія, що вони відкриють нам істинні факти – або хоч би дозволять максимально наблизитись до істини.
Переосмислення історії має починатися з її теоретичних основ – самого предмета історичної науки, її функцій, принципів, основних напрямів тощо.
Села як люди. Кожне з них різне, кожне має свою автобіографію і разом з тим лише йому притаманну візитну картку — історичні місця і пов’язані з ними події сивої давнини. Але найближчим для кожного є його рідне село, тому мета дослідження — розкрити цікаву і багатогранну історію цього населеного пункту. Ця тема знаходила актуальність і зацікавленість серед числа місцевих краєзнавців М. Миронюка, Й. Карпіва, Р. Процака. Вони, зокрема, цікавились питанням походження назви села і його окремими історичними періодами розвитку. Історик Василь Гавадзин зібрав багато цікавих і неординарних свідчень про село, що стосуються всього спектру проблем, які торкаються як історії, так і побутово-культурних особливостей села. Велику допомогу надали очевидці-старожили, які внесли багато відомостей, що не піддаються дослідженню в літературі, про що говорилось вище. Однак, джерельна база обмежена, тому, довелось провести глибокий аналіз доступних джерел і літератури, щоб синтезувати весь комплекс відомостей у широке та інформативне дослідження.
І відповідно, предметом якого є вивчення історії і культурно-побутових рис Красилівки в рамках загальноісторичних процесів на Прикарпатті, а об’єктом — зокрема, природно-географічні, топонімічні, історичні та культурні особливості Красилівки.
Хронологічні рамки охоплюють період з найдавніших часів до сьогодення і пристосовані до того, щоб найповніше відобразити зокрема історію села, а до того ще й культурно-побутові особливості. Однак щодо останнього, то тут хронологічні рамки обмежені і стосуються тільки кін. XIX–XX ст., оскільки глибше з’ясувати культуру і побут жителів села неможливо через брак джерел.
Завдання дослідження полягають в тому, щоб:
а) об’єктивно і неупереджено описати історію села, показавши при цьому Красилівку в усі етапи та історичні періоди;
б) з’ясувати природно-географічні умови та їх вплив на подальшу долю села;
в) розкрити суть і походження назв топонімів і мікротопонімів;
г) відтворити побут і культуру жителів села.
Така значна увага на методологічні і історіософські питання була звернена тому, що великої історіографічної бази не існує, зокрема для села Красилівка, а опиратись же на щось треба у процесі дослідження, аби погодити всі спірні і вузлові моменти об’єктивного розкриття дивовижного історичного минулого цього невеличкого населеного пункту.