Культурно-побутові особливості Красилівки |
|
Давня культура Красилівки тісно пов’язана з релігійними обрядами і святами, весільними обрядами, побутовими звичаями. Календар українського селянина села XIX — початку XX ст. являв собою своєрідну енциклопедію народної мудрості, неписаний розпорядок життя хлібороба. Календарні звичаї та обряди формально узгоджувалися з річним літургічним циклом православної церкви, проте дійсною основою "побутових святців" був трудовий сільськогосподарський календар. Завдання календарної обрядовості відповідали корінним прагненням хлібороба: забезпечити добробут і щастя родини, щасливий шлюб для молоді, високий урожай та плодючість худоби, відвести всіляке зло, передбачити майбутнє і вплинути на нього. Довгі століття через свята і обряди старші покоління передавали молодим свою любов до праці, волелюбність, гостинність, життєрадісність. Свята задовольняли духовні й естетичні потреби народу, в них проявлялися його почуття, таланти, здібності. Узагалі досвід показує, що найбільш життєстійкими й здатними до дальшого розвитку виявляються ті форми календарної обрядовості, що втратили тісний зв'язок із релігією і трансформувалися в явище народного мистецтва, святкової розваги. Таке вдале поєднання можна простежити на прикладі різдвяного циклу свят, першим з яких є Святий вечір. У цей день у світлиці на покуті ставили “діда” — сніп вівса. Стіл ставили три “василі” — струцні і пісну вечерю. [41, с. 882]. У перший день Різдва діти йшли у “вертеп”, який називали в селі “геродом”. Парубки колядували дівчатам з музичним супроводом старовинні колядки, серед яких “Йа вночи, вночи, ще й опівночи”. Натомість, потім дівчата їм відспівували свої пісні. Йшло, такого роду, змагання. Особливо активними на цій ниві народної творчості були у 40-60- ті роки Богак Ганна, Сідорук Катерина, Маланюк Анна, Запоточна Катерина і Анна, Боровська Анна, Гімбурич Федір, Хомин Іван та багато інших. Тут, варто наголосити, що співали у селі як всі, а особливо у довоєнний час. Кожна хата перетворювалась на своєрідний вулик, звідки плили пісні, а особливо колядки. Різдвяний цикл посилював і так багату народну уяву. На заколядовані гроші парубки на Маланку винаймали музикантів і хату, запрошували тих дівчат, яким колядували, і влаштовували забаву. Церковне братство з патерицями колядувало по хатах колядку “Бог предвічний народився”, окремо ходило церковне сестринство з колядкою “Чистая дівиця” [48]. Заколядовані гроші давали на церкву. Колядування — давній звичай зимових (переважно різдвяних) обходів із виконанням двох видів творів, а саме величально-поздоровчих пісень (колядок) і речитативних формул (вінчівок). Група чоловіків, неодруженої молоді, дітей заходила на подвір'я кожної хати, славила господарів, бажала їм здоров'я, щастя, щедрого врожаю, достатку, за що отримувала певну винагороду. Ще за Польщі були в селі такі вінчування, що донесла нам Бабій Павліна: Ой дай газдо, тобі добре господарювати,І так починало розігруватись справжнє свято, яке задавало тон і веселість Різдву. Деякий господар одразу кликав до хати, або давав гроші, а дехто любив ще поторгуватись з колядниками, наприклад: Газда і газдині цеї хатиТакі перемовини відбувались переважно в останній хаті, де колядники хотіли довше посидіти, трохи почастуватись стравами і напитками.Звичай колядувати, як і щедрування, відігравав важливу роль у розвитку народної музично-пісенної творчості. Дитяче колядування мало спрощену форму і якщо дорослі ходили з вечора колядувати, то діти вже зранку. Так, в Красилівці були відомі такі дитячі вінчування ще з 20-30-х років: Ой, прегарна нині днина,Гуртувалися колядники за територіальним принципом — по окремих вулицях або кутках. Обов'язково обирали серед себе старшого (отамана, березу) та міхоношу, який носив зібрані продукти. До складу ватаги нерідко входили музики й танцюристи. "Коза" — театралізований обряд-гра з масками, що мав свій усталений сценарій, пісенний і музичний репертуар. Названий за головним персонажем — парубком, перевдягненим козою (вивернутий кожух і дерев'яний макет голови тварини). Центральним моментом ритуального дійства був танець Кози, її "вмирання" і "воскресіння", прихід нового року. Землеробська спрямованість обряду яскраво розкривається у супровідній пісні: Де коза ходить, там жито родить,Тепер цей обряд в селі втратив свою колишню популярність, і вже широко не використовується. Специфічними складовими традиційного українського новоріччя були величальні обходи й поздоровлення (щедрування, засівання), ритуальний обмін вечерею, обряди та ігри з масками ("Маланка", "Коза") та ін. Деякі з них широко побутують й донині. Десь взимку перед Різдвом відбувалося в селі вибори старшого парубка, якого називали Березою. Вибирали його хлопці, яким минуло 18 років і вони з підпарубків переходили до парубків. Вони сходились до якоїсь хати, приносили по пляшці горілки, запивали свій перехід до парубоцтва, відбувалось і його обрання. Однак обговорювалась особа майбутнього старшого парубка ще задовго перед цим. З хвилини вибору він діставав владу, але також і обов’язки: мав перепроваджувати коляду, щедрівку, мав подбати про вирізання хреста з льоду на Водохреща, перевезти його на місце освячення, наперед визначити, хто і коли має тримати корогву під час процесії; дбати, щоб не танцювали на вигоні чи десь у хаті під час відправ у церкві, змушений був пильнувати порядок на всіх парубочих зборах і виступах.[44] Із весняного циклу свят, то важливим і багатим на різні приповідки і народну творчість було Юрія і Великдень. На Юрія господарі ворожили про здоров'я худоби, запалювали на піч у хлівах свічки, обсипали корів свяченим маком, виконували інші магічні церемонії, щоб захистити їх від нечистої сили, а також від хижаків. Свято мало й важливе аграрне значення: на Юрія обов'язково спостерігали за станом прорості. Вважалося, що коли на Юра сховається у житі курка, буде хороший врожай.. В уявленнях українців Юрій виступав також подавцем весняної вологи, необхідної для зростання посівів. Цього дня співали спеціальних пісень, в яких звертались до святого з проханням узяти ключі й відімкнута землю, щоб випустити теплу росу, тепле літо. Великдень (Паска) — найзначніше християнське свято на честь воскресіння Ісуса Христа. Від вербної неділі починали активну підготовку до Великодня: варили яйця і розписували писанки, фарбували крашанки, начиняли ковбаси, випікали обрядове печиво, включаючи обов'язкову пшеничну паску, а подекуди й солодку сирну бабку. На страсний (чистий) четвер кожна господиня намагалась принести з церкви запалену свічку. Нею випалювали хрести на стелі й дверях, сподіваючись захистити свій дім від злих сил. Давнє коріння має звичай запалювання в селі великодніх багать, які розкладали на пагорбах чи біля церкви у ніч із суботи на неділю. Великоднє гуляння, на яке сходилося все село, за традицією відбувалося на подвір'ї коло церкви — цвинтарі. Це називались гаївками. Протягом трьох днів свята усім парафіянам дозволялося дзвонити у церковні дзвони. Вважалося, що вони відлякують нечисту силу і сприяють тому, щоб гречка уродила. У весняному циклі значне місце займали обряди, пов'язані з культом предків. Померлих родичів провідували, як правило, у першу неділю після В (проводи, гробки). На кладовище несли паски, яйця, інші страви й обідали прямо на могилах. Подекуди пов'язували рушники на хрестах. У цей день обов'язково годували старців і роздавали милостиню "за упокій душі". Ця традиція побутує й сьогодні. На Спаса, наприклад, в селі разом із фруктами й медом до церкви несли великі оберемки трав, квітів, городніх рослин. Кожний вид освяченого зілля мав своє призначення. Васильками лікувалися від падучої, запою, внутрішнього жару, з них робили підстилку в труні, подушечку для небіжчика, вінки для померлих дівчат. За народною прикметою, на Спаса літо зустрічається з осінню. Цієї пори у природі вже відчувалися перші ознаки майбутніх холодів, тому й казали: Прийшов Спас, готуй рукавиці про запас. До початку жовтня звичайно закінчували сівбу озимих. У цей час розпочиналася пора весіль, яка тривала два тижні до Пилипівського посту. Дівчата, котрі бажали взяти шлюб саме цього року, молилися: Свята Покрівонько, покрий мені голівоньку. Андрія — молодіжне свято, близьке за змістом до Катерини. Відзначалося 30 листопада за ст. ст. і відповідало церковному святу Андрія Первозванного. Молодіжні зібрання цього дня були наповнені веселощами й розвагами і подекуди називалися великими вечорницями. На Андрія вдавалися до різноманітних прийомів любовно-шлюбної магії: засівання конопель, ворожінь із балабушками, калитою тощо. Ці ворожіння мали відповісти на такі основні питання: чого чекати в Новому році — шлюбу чи смерті; якщо шлюбу — то хто буде чоловіком; чи буде шлюб щасливим. Намагалися також дізнатися про професію, матеріальне становище майбутнього чоловіка, главенство у майбутній сім'ї. Магічні дії нерідко супроводжувались відповідними примовками: Андрію, Андрію!Вже у минулому столітті молодіжні ворожіння втратили свою магічну функцію і перетворились на традиційні ігри, що супроводжувались сміхом і жартами. Так, в Красилівці на Андрія співали такі веселі пісні: Ой, до Лесі біда дресі,Набір типових андріївських жартів не вирізнявся особливою вибагливістю: парубки знімали з воріт хвіртки і заносили на край села, підпирали кілком двері хати, вилазили на стріху і затикали комин, пускали в димар горобців тощо. Особливо звитяжним вважалося вміння підняти воза і поставити його на чиюсь хату. Такі ритуальні безчинства творили здебільшого на подвір'ях, де були дівчата на порі. Миколи — давнє землеробське календарне свято. Відомі два М.: весняний, або Теплий (9 травня за ст. ст.), і зимовий (Зимній) — 6 грудня. У народних віруваннях св. Микола виступає помічником і заступником хлібороба. Для Красилівки це особливе свято, бо на нього припадало якраз храмове свято в селі. В цей день сходилось багато гостей з навколишніх сіл, які були спочатку на Службі в церкві, а потім розходились до своїх знайомих на гостину. Давнє красилівське весілля розпочиналось у п’ятницю ввечері. У цей день пекли коровай. Дівчата шили вінки, вбирали “деревце” [44]. На вечір приходили парубки. Відбувалась невелика забава. Коли печуть той коровай, жінки співають різних весільних пісень, яких є дуже багато. Ось хоча би така: “Сварилась пшениця з кукілем,Коровай печуть і в хаті молодої (княгині), і в хаті молодого (князя).. Він нагадуватиме молодій сім'ї в період її становлення про урочисту і відповідальну церемонію вінчання, допомагатиме не доводити ймовірні непорозуміння до глибоких конфліктів. А потім його можна розтерти і віддати пташкам — так буде по-Божому. Колись весілля тривало в селі тиждень [40, с. 4] В суботу зранку на подвір’я нареченої приходив молодий з дружками і боярами. Батьки молодої тричі благословляли молодят хлібом. Молода пара заводила танець, після чого всі сідали за стіл. Молодим, дружбам і боярам чіпляли букети. Після гостини мама молодої брала червону хустку, за котру тримались наречені, дружби і дружки, і тричі за ходом сонця обходили стіл [44]. Батьки молодої благословляли наречених до шлюбу. Після шлюбу наречені розходились по своїх весіллях. до весільного столу подавали п’ять-сім страв: голубці, борщ, студенець, капусту з м’ясом, узвар. Перепиток давали ввечері, години коло десятої. Опівночі приходили свахи і забирали молоду до молодого, де ще раз гостились, “зав’язували” молоду і неділю вдосвіта, годині о п’ятій, весілля закінчувалось. Давнє весілля було багатим на співи, ладкання, переспіви. Так, любили весільні гості жартувати із музиками і тому співали таке: Заграй ми музиченько,Красилівськими весільними музиками 1930–60 рр. були брати Гулії, А. Михайлишин, Д. Арабчук [45]. Особливо славним музикою був Василь Катрук. Ніхто не вмів у селі танцювати вальс, а він навчив Притуляк Маланку і Гавадзин Павліну, так що, коли приїжджали із Станіславова хлопці, то вже з ними танцювали. Так, у сімї Гошіїв було дві гарних дочки, і жили вони в Бозні. Коли виходила заміж молодша Надія, то жінки в селі під орудою Запоточної Параска склали таку пісню: Надько дорогенька,Щодо традиційної хати, то вони в селі здебільшого були з одної кімнати, в ній спало багато людей — на печі, на лаві, між ліжком і піччю. А під ліжком взимку тримали багато бараболі (картоплі). Хату мало опалювали. Тільки заможніші мали хату з двох кімнат, але одна вважалась за світлицю, а родина жила тільки в одній кімнаті. Вариста українська піч завжди займала внутрішній кут хати з одного боку від вхідних дверей і була обернена своїм отвором (челюстями) до фасадної стіни (чільної, входової, передньої), в якій були вікна. По діагоналі від печі влаштовували парадний кут (покуть, червоний кут, святий вугол, божній кут), де розміщували ікони, прикрашені тканими або вишиваними рушниками (божниками), обтикані цілющим зіллям та квітами; перед ними вішали лампадку. Під іконами уздовж бічної (причілкової) стіни ставили стіл. Біля столу попід тильною (задньою, запічною, напільною, примісткою) стіною розміщували довгу дерев'яну лаву, а з зовнішнього боку — маленький переносний ослінчик. Збоку від столу знаходилася скриня. Простір між піччю та причілкового стіною заповнювався дерев'яним настилом на стовпчиках, підбитим на рівень лежанки печі (піл, приміст). Вершин художньої досконалості досягли жінки села у вишиванні, зокрема уставок. Це домінуючий акцент не тільки вишивки рукавів, а й усієї сорочки. Логічно продумане розташування прямокутної площини уставки, висотою переважно до 15 см, шириною до 35 см на самій видній верхній частині рукавів. Ще у першій половині ХХ ст. значних успіхів у цьому досягли Щербін Марія, Василів Анна, Болгак Марія, Гавадзин Марія. Кожухи вишивали широкими горизонтальними смугами знизу на рукавах, у долішній частині та вертикальними на правій пілці. Переважає вишивка концентричних або вазонково-галузкових композицій в куті правої пілки - піднаріжників. У кожухах з відрізною спинкою мережили Смуги на спині (над лінією талії), біля розрізів кишень та на рукавах. Одяг. Що стосується народного одягу, то він мав багато особливостей і прикмет в Красилівці. Чоловіки і жінки носили сердаки з чорного сукна, здебільшого власного виробу. Узимку використовувались масово киптарі, барва оздоби яких зелена, червона, а сама оздоба з тоненької сап’янової шкіри. Влітку чоловіки носили штани з саморобного полотна, зав’язані в поясі очкуром. Називали їх портками. Взимку носили зимові штани з білої овечої вовни, так звані холоші. У повсякденному житті жінки носили чоботи фалдовані (зі зморшками), а на урочисті свята — носили чоботи жовті на колір, так звані “сап’янці”. Дівчата і жінки із верхнього одягу носили плахту (сучасна спідниця) і запаску. Досить цікавими були капелюхи. Їх робили з плетених у зубці стеблин жита, зжатого поки воно ще зовсім недоспіло. Їх криси були вузькі, а частина, що на голові сягала 20 см заввишки. Старші люди — господарі носили довкола капелюха тільки одну вузеньку чорну стяжку, натомість парубки прикрашали різними оздобами: перами з кугутячого хвоста, різними дрібними скляними пацьорками, насиленими на нитку чи дріт. Дуже поширеним жіночим головним убором були хустки. Вони могли бути з полотна, шиті шовком, шовкові, вовняні, "рябі турецькі". Хустки пов’язували різними способами: кінцями під підборіддям, кінцями назад, на тім’ї, чалмоподібно. Взуттям у різних місцевостях України слугували личаки, постоли, черевики, чоботи. У цілому вбрання жителів Красилівки вирізнялося переважно білим кольором. Білими були сорочки, штани, запаски, свити. Крім білого, верхнє вбрання виготовляли також із сукна природних темних, коричневих і різних відтінків сірих барв, — це залежало від того, якого кольору овець тримав селянин. Яскравими могли бути такі компоненти, як пояс, ткане поясне жіноче вбрання, головні убори дівчат. Особливе значення надавалось сорочці, якій приписується чарівна сила, з нею пов'язана низка повір'їв, звичаїв, обрядів. Сорочка розглядається як "двійник" людини, що її носить. Сорочка наближала до тіла, і її здавна вишивали, наділяючи магічними символами - знаками, щоб була берегинею. Особливо багато збереглося традиційних головних уборів (дівоче чільце, жіночі рантух, намітка), чоловічі повстяні і смушеві шапки. Прикраси у заможних жінок були дуже дорогими і розкішними. Крім одягових прикрас — ґудзиків, мережив, шнурів, вишивки, у жінок були поширені накладні прикраси: пояси, намисто, сережки, персні, браслети, розмаїті канаки (шнурок з перл або дорогоцінного каміння), фаворки (кольорові стрічки) , розкішні коміри із перлів. Чим ще вирізняється Красилівка, то це прядінням нитки – одне з найдавніших виробництв, відомих людині. Інструментами прядіння були веретена, днища, куделі та інші знаряддя, які зберегли архаїчний вигляд і зустрічаються майже в кожній красилівській хаті. Найбільш відомим і вживаним був спосіб прядіння за допомогою веретена. Як відзначає Бабій Павліна, прялі під час роботи багато співали і прядіння було для них забавою. Основою прядіння була мичка, куделиця і вал. Мичкою в селі називалась підготовлена до прядіння зв’язка волокон льону чи коноплі, порівняно довга – 30–70 см; куделицею – вовна, прив’язана до палички, придавлена тягарцем чи змотана у сувій; валом – груба нитка з рослинних волокон (“клоччя”), що залишились після прядіння мички та вичісування, яку використовували для ткання мішків, ряден тощо. Прядучи мичку, її спочатку “чесали” гребінкою. Як і в інших місцевостях України, пряля в Красилівці в 50-60-х роках лівою рукою смикала волокна, правою крутила веретено, яке обертаючись скручувало нитку. При цьому вона пальці лівої руки часто змочувала слиною, “щоб нитка була рівною”, “кріпкішою”.Кожна пряля, починаючи прясти, мусить закріпити на веретені початок нитки. Зокрема жінки пряли, женучи козу або корову на пасовище. Найпридатніша для такого способу прядіння вовна. Куделицю при цьому прив’язували до пояса чи ломачки. При всіх цих способах, коли напрядеться довга нитка, її намотують на веретено. Загалом, культура і побут Красилівки розвивались у загальноукраїнських рисах і напрямках, але протягом віків виробився свій, притаманний тільки її колорит. Цьому потрібно завдячувати її мешканцям, які в різні важкі періоди уміли веселитись і знаходити розраду, і цим збагачувати традиційну культуру. |
