Між двома війнами

Завоювавши територію Східної Галичини, поляки почали кампанію колонізації українських земель. В цей час Красилівка входила до Тлумацького повіту, і підпорядковувалась секретарю сеймику повіту Станіславу Янішевському, а комісаром з безпеки був закріплений Стефан Вітольд. Особливо напружена ситуація склалась в другій половині 1922 року, коли поляки намагались провести в краї вибори. Вранці на початку жовтня цього року в Красилівку прибуло близько 20 жандармів, які перебували в селі на час виборів [45]. Однак, більшість не з’явилась на виборчі дільниці. Голосувало тільки біля 10 осіб. А в січні 1923 року проводилась акція набору до польського війська. Добровільно не пішов ніхто. Після цього за вчинений непослух в лютому 1923 р. поліцейські спровадили карну експедицію. Про її вияви і конкретний перебіг відомо мало.
Набагато більше інформації збереглось про участь красилівчан у виборах 1930 року. Вони відбулись 23 листопада і у списку по селі Красилівка числилось 346 виборців. За архівними даними відомо і про підсумки виборів по селу. Так, проголосувало 118 осіб, і з цього видно, що жителі села бойкотували їх. Хоч, певна частина була таких, які взагалі то лояльно ставились до виборчого процесу, але для Галичини це була на той час рідкість. Серед тих, хто проголосував, голоси розприділились так: 40 чоловік за польську партію Стороннийтво Людове, 70 виборців за Українське націонал-демократичне обєднання, 6 за партію греко-католицького єпископа Григорія Хомишина і двоє за Українську соціалістично-радикальну партію. Це свідчить, що в той час в селі були прихильники різних ідеологічних напрямків політичної думки, включаючи соціалістичний, релігійний, польський національний і український національний.
Цікаво в цей час розглянути і соціально-економічну характеристику села. так, із різноманітних звітів, можна почерпнути такі відомості: орного грунту в селі було 60%, луки займали площу 7% від загальної, пасовища – 5%, лази – 17% та інше – 12%. Рільництвом займалось 80% населення села, промислами – 7%, торгівлею – 12%, а працювало на фабриках чи заводах – 1%. Чисельність населення складала 631 чоловік, а площа села 3,28 км2, з них 2,5 припадало на орні землі. В селі у 1937 році нараховувалось 152 будинки. Також числиться, що існувала польська організація Охотніца страж пожарних. Її такі відділи знаходились в багатьох селах. На перший погляд видавалось, що її метою є організація переважно польської молоді для запобіганню пожеж, а також проведення інструкцій того, як уникнути пожежі. Але насправді, вона спрямовувалась на те, щоб слідкувати за діяльністю українців, і якщо б прийшлось, то виступити проти можливих заворушень з їх боку.
В цьому контексті, слід відзначити, що міжетнічні відносини в селі були спокійними впродовж 20-30-х років ХХ ст., винятком хіба може служити 1938 рік, якраз наприкінці перебування села у складі Польщі. Тоді відбулась велика бійка між поляками і українцями. Було це на Зелені свята. Українці перший день свят носили жалобу за те, що цього дня турки були замучили українських князів, так говорять очевидці тих подій. А поляки, навпаки, цього дня організували в селі великі танці майже в центрі села (де Романець Василь). Українські хлопці і дівчата йшли на вечірню і бачили, що організовувалось поляками, а коли вже повертались, хтось з наших парубків кинув камінь і вибив вікно у приміщенні, де танцювала польська молодь. Враз зав’язалась бійка і то доволі серйозна. Поляки викликали підмогу з Станіславова, а коли вона приїхала, то почалась і стрілянина. Бойка Михайла поранили, але він вижив. Говорили, що дальше почалась після цього судова тяганина, але на заваді подальшого розгортання цих справ стала польсько-німецька війна.
На початку 20-х рр. у духовному житті настають позитивні зміни. Ключову роль у цьому процесі відіграла “Просвіта”, відновлена в селі після Першої світової війни. У 1925 р. на загальних зборах “Просвіти” був обраний новий відділ читальні, до якого увійшли: Маланюк Юрко (голова), Василь Клим’юків (Нагорняк) — заступник голови, Дмитр і Лук’ян Палії, Доні і Марія Іванкевичі, Арабчук Василь, Гавадзин Юрій [44]. Засідання і збори учасників хати-читальні відбувались у домі Гавадзина Прокопа. Як згадує його дочка, до читальні входило загалом 18 осіб. Вони збирались два рази в тиждень (переважно в четвер і неділю). В зимовий час такі збори відбувались майже не щодень. У бібліотеці читальні, в яку у 1926 р. було закуплено книжки зі Станіславова, налічувалось їх близько 12 [47]. Передплачувались часописи “Громадський голос” і “Світло”. У квітні 1928 р. читальня підготувала свято, присвячене роковинам Тараса Шевченка. Вже на 1931 р. всіх членів читальні налічувалось 28. До бібліотеки за рік придбано 30 книжок [46]. При читальні працював освітній гурток молоді, яким керував отець В. Микицей. Середина тридцятих років для Красилівки це пора відзначення важливих ювілеїв у житті села. Один з них — 30-ліття від дня смерті отця К. Харкевича, а другий — 40-літній ювілей читальні “Просвіта”. Підготовка до святкування останнього почалась у 1935 р. [27, с. 5]. Збирались матеріали про історію села, діяльність читальні на протязі останніх років. Відповідно до цього дня було надзвичайно урочисто прибрано саму читальню. Дівчата вистригли і замалювали десятки синьо-жовтих прапорців у вигляді трикутників і їх густо увінчали ланцюжком попід стелю. Крім того, було підготовлено два великих прапори, хоч із грубого полотна, які стояли при вході по обидва боки дверей.
У 1936 р. хата-читальня була перенесена до садиби Василя Івановича Бабія [47]. На цей час припадає найбільший розвиток культури села. В хаті-читальні був сформований хор і діяв до 1939 р. Збереглась докладна інформація про нього. Керівником був Михайлишин Олекса Іванович (закінчив гімназію, мав стати священиком, 1912 р. н.).
Баси: Олекса Ільків, Бабій Яким Петрович, Лук’ян Гембурич, Гошій Дмитро, Микола і Михайло Дикуни, Богак Василь Якович.
Жінки: Василюк Анна Олексіївна, Ціпух Катерина Матвіївна, Ониськів Марія Михайлівна, Нагорняк Марія Юріївна.
Однак події Другої світової війни перервали такий високий рівень розвитку народно-хорової культури. Про це свідчить і те, що у 1937 р. відбулись в Красилівці масові народні гуляння і з Станіславова прибув “Концертно-Драматичний кружок” [44]. Він представив красилівчанам концертну програму більше як на дві години, після чого виступив місцевий хор. Тоді зібралось дуже багато людей, за свідченнями очевидців близько 300–350 чоловік.
В цей же час розпочинає діяльність і місцевий драматичний гурток, який можливо і утворився під впливом подібних акцій міста в сільській місцевості. Можна на основі численних свідчень говорити, що цей гурток швидко став на ноги і мав у своєму репертуарі вже кілька сценок. Так, Ільків Катерина пригадує, коли вона була ще у 1938 році малим дівчатком, то в один недільний вечір по Чеснім Хресті мама збиралась якраз на концерт, який організовував драматичний гурток с.Красилівки. в той день була постановка п’єси «Назар Стодоля». Мама взяла її сестру Марію, а сама Катерина пустилась у плач, тому що вона була не на одних вже таких виставах і це не тільки їй, але і всім людям надзвичайно подобалось. Вистави відбувались у приміщенні красилівської школи. До неї вів невеликий мостик, а за ним були ворота. Спеціально перед виставою дівчата вбирали ці ворота у спеціальні, власноруч виготовлені візерунки і то з націоналістичною символікою. Збоку стояти два стовпи, до яких прикріплювали довгу ленту, на якій був якийсь напис. Людей сходилось на такі зібрання буже багато, що місця в старій школі явно не вистачало.
Особливо гарно грали брати Гавадзин Юрій і Василь, Романець Марія, Василюк Параска. Так, Василь зіграв дуже гарно у п’єсі «Покинутий син». А Гавадзин Михайло пригадує, що йому розказувала мати, як йшла постановка п’єси « Ой не ходи Грицю, тай на вечорниці» влітку 1939 року, Параска, майбутня дружина провідника ОУН Степа, дуже майстерно виконала головну роль. І вже наприкінці постановки в той момент, коли відбувалось інсценізоване «вбивство», головна героїня впала і повністю залилась кров’ю. Цілий зал аж ахнув і кинувся до Параски, деякі жінки вже не знаходили собі місця. Але як виявилось, то все було сплановано учасниками гуртка, і то була не кров, а сік з червоного буряка. А ще перед цим, 5 вересня 1937 року, красилівських гурток взяв участь в окружному святі молоді, яке відбулось в Отинії на ставах. На ньому взагалі то було присутньо багато людей з села.
При другій Речі Посполитій населення села складали середняки і бідняки [5, с. 1793]. Середнякам належало до 10 моргів землі, а бідняки мали від 0,5 до 2 моргів. Робітників у селі, як вже відзначалось, не було. Шукаючи заробітку, селяни виїжджали за кордон або працювали наймитами в попа Дикого Романа. На початок ХХ ст. виїхали до США на заробітки Дикун Олекса Давидович, Білик Юрій Іванович, Романець Микола Іванович, Білик Микола Іванович і Щербін Стах Йосипович [47]. Займались набором добровольців поїхати за кордон агенти відділення Ліги морської і колоніальної, а також Синдикату еміграційного в Станіславі. Найбільше людей виїхало у 1921 та 1929 роках. У декого траплялись великі неприємності по дорозі. Так Назарук Іван, коли переїжджав Атлантичний океан, вже перед самим узбережжям Америки потерпів нещастя – його корабель почав топитись. Відбувалось це у 1915 році. І він змушений був кілька кілометрів плисти до берега, би вижити. Дехто повертався звідти з порожніми руками, як Дикун Олекса, який був навіть у Бразилії кілька років, але йому не пощастило щось багато заробити і він по закінченні Першої світової війни повернувся. От, Гундяк Лук’ян успішно відбув своїх сім років в США, зумів повернутись і організувати в себе дома крамницю на початку 30-х років, де продавав тютюн, борошно тощо. Взагалі то за Польщі було два магазини в селі – в Гундяка і в Щербіна Євстахія.
Вони всі виїжджали в США на заробітки починаючи із кінця ХІХ ст. Однак там довго не затримувались і всі приїхали назад додому, залишився проживати в Америці Бабій Микола (Філадельфія), де й помер . [19, с. 7].
Загалом, в часи польського перебування, в селі розвивалось культурно-духовне життя і то на належному рівні. Проблема полягала в тому, що матеріальне становище було плачевним, що змушувало людей шукати долі де інде.