Центр Історичні матеріали Село в часи Австро-Угорщини

Село в часи Австро-Угорщини
Прихід австрійської влади не приніс полегшення життя закріпаченого красилівського селянства. Красилівка у складі циркулу Станіславів переходить під владу казни, але потім була передана у “довічне” користування польського поміщика Спірідона Никоноровського [31, с. 5]. Тут було проведено реєстрацію всіх земельних угідь, зокрема по кожному селу, які були включені до Францисканської і Йосифінської метрик. Такий кадастр землі був складений і в селі Красилівка і включений в Йосифінську метрику “VI–181” [3, с. 158]. За цим переписом в селі було 3,28 км2 земельних ужитків, орної землі — 2.31 км2. За інвентарем 1773 р. в селі було 101 господарство, розміщене на 37 дворищах (наділах). З них 75 становили по третині дворища, 24 — по півтретини [13, с. 6]. До 1848 р. жителі села були кріпаками і займались в основному землеробством. Поміщики встановлювали ряд повинностей, не передбачених тодішніми законами. У 1838 р. жителі села скаржились, що їх замість шарварку примушують виконувати різні роботи в панському дворі, сторожувати вночі, відробляти панщину понад норму. Особливо нестерпним було становище селян перед скасуванням кріпосного права в австрійській імперії. Цими землями володів німецький дідич Мікула, який довів рівень панщини до 21–25 днів на рік, тоді як в інших частинах імперії вона становила 5–6 днів на рік. 1848 р. відзначився бурхливими революційними подіями. Австрійський уряд, налякавшись революцією в Європі і в межах імперії, змушений був піти на скасування панщини. 22 квітня Галицьке губернське управління оголосило циркуляр про скасування панщини за викуп. На честь цієї події красилівчани встановили пам’ятний хрест на роздоріжжі вулиць І. Франка та Л. Українки [30, с. 3]. До 1945 р. кожен рік до цього хреста на дев’ятий четвер по Зелених святах йшла церковна процесія з відправою.
Саме в 1848 році у зв’язку із революційною ситуацією в Австрійській імперії починає відроджуватись українське суспільно –політичне життя, що ознаменувалось створенням у Львові Головної Руської Ради – однієї з перших політичних організацій Галичини. Знову ж таки в селі до тепер ходила не то що легенда, а свого роду живий спогад про те, що вихідці села брали участь у цих політичних процесах, а зокрема були членами віденського парламенту. За народною пам’яттю їх було двоє. Однак, нові дослідження показали, що доля правди в цьому є, але насправді все виглядало по іншому. Дійсно, виходець з села брав активну участь у вищезазначених процесах і ним був Іван Бориськевич, у цьому допоміг «Альманах Станіславівської землі», де міститься ґрунтовна стаття про вибори і функціонування різних законодавчих та дорадчих органів часів Австро-Угорщини. Іван Бориськевич походив з родини, нащадки якої і тепер проживають в Красилівці, але вже під прізвищем Борисевич, і як видно, написання та вимова трохи змінилась, але це і не дивно, бо пройшло скільки років з того часу. Але все це можна пояснити на лінгвістичному рівні, бо в австрійські часи українські слова, прізвища передавались так при написанні, що по-перше, пом’якшувались, а по-друге, замість літер «і» та «е» за давньослов’янською традицією писалось «?», яке в спрощеному варіанті вимовлялось як «ськ», ось чому з Борисевич виходило Бориськевич.
Наразі це один з тих діячів, а другий виходець не з Красилівки, а з Озерян, також Тлумацького повіту і ним був Олексій Заклинський. Отож не двоє, а один діяч з Красилівки брав участь у подіях 1948. Іван Бориськевич вчився у Перемишлі на священика і там познайомився з Григорієм Якимовичем, який пізніше очолив Головну Руську Раду. Революційні події їх там застали, і вже у квітні 1948 року Іван Бориськевич разом з Якимовичем переїжджає до Львова, де допомагає йому в організації Руської Ради, яка складалась переважно із осіб священичого сану. Одразу після її створення 2 травня, на місцях виникло близько 34 окружні ради. І від імені цієї організації черемиський крилошанин о.Григорій Гинилевич, Іван Бориськевич та богослов Олексій Заклинський брали участь у роботі Слов’янського зїзду в Празі, а не у роботі парламенту у Відні. Ця делегація намагалась представити права русинів на цьому конгресі  і заявити про їх вимоги на всю словянську людність. Однак, крім дебатів, це зібрання активно не вплинуло на подальший хід подій і не дало конкретних результатів, бо вже 12 червня того ж року австрійський цісар Фердінанд розігнав конгрес, а через кілька років припинила свою діяльність і Головна Руська Рада. Постать Івана Бориськевича після цих подій губиться. Він вже й не повертався в рідні околиці, бо про нього в Красилівці більше нічого не знали. Можливо, що після подій 1948 року він десь отримав парафію, напевно, що на Львівщині, де й перебував до смерті. Та все ж, це свідчить, що і по селах на той час були досвічені люди, які через священицький сан були залучені до політичних подій.
Після скасування кріпосного права більшість земель були власністю поміщика Спірідона Никоноровича. В його власності було 920 моргів орної землі, 318 моргів лісу і 99 моргів пасовищ. В Красилівці станом на 1848 р. населення складало 459 чоловік, з них 405 українців, 48 поляків і 6 євреїв [13, с. 6]. У той час в селі нараховувалось 499 моргів землі. Селяни обробляли 251 морг, а решта землі належала поміщику Спірідону Никоноровичу, який мав всієї землі 1347 моргів (орна земля, ліс, пасовища), в той час як на кожного селянина припадало по 1/2 морга землі [31, с. 5]. Такий несправедливий розподіл породжував нестерпність селян, що призводило до різного роду суперечок з паном, а інколи вони переростали в сутички. Так в 1867 р. красилівські селяни, озброєні сокирами і косами, прогнали панських слуг з пасовищ. Лише внаслідок великих штрафів, накладених владою на громаду, селяни змушені були припинити боротьбу [27, с. 4].
Оцінюючи загальний рівень життя людей після ліквідації панщини, треба сказати, що був він на дуже низькому рівні. Звільнені від залежності, але не від злидарського життя, селяни намагались втопити свої біди в горілці: вони пиячили, втрачаючи землі. Авторитет і моральність підупадають, однак місію просвітництва бере на себе греко-католицька церква, зокрема її священики. Перші джерельні відомості про церкву припадають на 1876 р. [7, с. 225]. Документи повідомляють, що саме цього року було збудовано нову церкву із дерева “карпатським” зрубом. Це підтверджується й тим, що традиція в селі оповідає про майстрів, вихідців з Гущульщини, які і спорудили храм. Вона збереглась і до сьогодні. До того часу існувала маленька церква поблизу із новозбудованою. Про її подальшу історію невідомо. Найвірогіднішою може бути точка зору, що її зруйновано під час Першої світової війни, приміром в 1915 чи 1916 р.
Особливо прислужився справі пробудження громади священик Кароль Харкевич (1824 року народження). Народився на Перемишлянщині у заможній сім’ї. Його батько був нащадком давнього шляхетського роду. Це двояко відбилось на подальшій долі отця Кароля. З одного боку, сприяло для здобуття освіти, з іншого, створювало певні труднощі, пов’язані з національним питання в Австрійській імперії. Він був поляком і змагав за права свого народу, що пробуджувало підозріння з боку властей. У 1848 р. був рукоположений на духовну службу, а в 1864 р. почав правити у Станиславові. І звідси одержав парохію в с. Красилівка десь на поч. 70-х рр. XIX ст. [8, с. 188]. Це був чоловік прямий, любив правду і своїх прихожан. Він вважав, що поляки і українці опинились в однаково скрутному положенні і тому завжди прихильно ставився до українського народу, а це забезпечило любов і увагу з боку парафіян. Про це свідчить період його душпастирської діяльності в селі (близько 30 років). Своє завдання бачив у вихованні в людей дійсної християнської моралі, збуджуючи тим самим і національну свідомість. За його ініціативою у 80-х роках XIX ст. в селі створюється товариство тверезості (було 43 члени) [9, с. 138]. Церква стає осередком духовного світла так потрібного громаді. при церкві було церковне братство, зусиллям якого і було зведено новий храм у 1876 р. Десь в кінці XIX ст. за ініціативою священика о. Харкевича громада села вносить просьбу до станіславського староства про відкриття в селі читальні “Просвіта”. Однак із відповіддю чомусь староство забарилось, так що читальню було засновано між 1904 і 1906 роками [44]. Вона містилась в тому ж будинку, що крамниця. Потім її було перенесено у садибу Гундяка Івана. Відбулось це десь після 1910 р. Бібліотека первинного осередку читальні нараховувала близько 40 книжок. Причому найбільший читацький інтерес викликали поезії Шевченка, Франка, а також видання “Просвіти”. Читальня передплачувала і деякі часописи, зокрема, “Господар” і “Свобода” [45]. У 1908 р. помер отець Кароль Харкевич у віці 86 років. Це була значна втрата для жителів села, але після цього його не забули, а пам’ять передавали з покоління в покоління (про це свідчить обновлення на старому цвинтарі могили отця в 1998 р.)
Ще із середини XIX ст. адміністративне обличчя Австрійської імперії часто змінювалось, у зв’язку з численними війнами та приєднанням територій, національною політикою тощо. Якщо ж відслідкувати адміністративну приналежність села протягом австрійської доби, то до 1854 р. Красилівка належала до домінії Нові Кривотули циркулу Станіславів, а з 1854 р. — до Станіславівського округу Тисменицького повіту [4, с. 338]. У судовому відношенні село з цього часу відносилось до Станіславівського окружного суду. За переписом 1858 р. в Красилівці проживало 386 мешканців [2, с. 394], а після перепису 1910 р. — 628 осіб. Під час проведення адміністративної реформи 1887 р., село відійшло до Тлумацького повіту і перебувало там до початку Першої світової війни.
З початком вибуху світової війни Східна Галичина стає ареною двобою двох монстрів — Російської та Австро-Угорської імперій.
Після оголошення 1 серпня 1914 р. війни в Красилівці почалась мобілізація. Усіх хлопців і чоловіків після 17 років, хто не мав відстрочки, забирали в австрійську армію і посилали на фронт. Правда, декого забирали і на “форшпан”, тобто на роботи для потреб фронту. Із села були мобілізовані до австрійської армії [47]:
1.Богак Михайло Олексійович,
2.Гороховський Юрій Миколайович,
3.Дикун Іван Давидович,
4.Заник Михайло Петрович,
5.Заник Федір Максимович,
6.Гураль Дмитрій (по батькові невідомо),
7.Бабій Петро Павлович,
8.Гавадзин Михась Дем’янович,
9.Михайлишин (ім’я і по батькові невідомі),
10.Гундяк Іван
Швидке просування російських військ призвело до того, що вже 22 серпня 1914 року силами 2-ої Об’єднаної козацької дивізії було взято Станиславів і Красилівка опинилась в російській зоні окупації [45]. Події змінювались з такою швидкістю, що прості селяни в загальній масі навіть не до кінця не розуміли, що твориться. Тому так мало залишилось спогадів про цей період в житті села, але все ж є, і то дуже яскравий. Недалеко від старої школи, приміщення якої вже давно не збереглось, жив дуже заможний єврей Ютка.  Він нажив значного багатства, так що мав кілька великих довгих стаєнь з худобою, кіньми, довкола було його поле, на якому працювали жителі Красилівки. Можна здогадатись, що жив він тут віддавна, так, як нажити таке багатство за кілька років в той час було не можливо, однак наживав він його не справедливим шляхом, і люди в селі незлюбили його. Проте, що він мав велику свого роду тваринницьку ферму і то довго років, свідчить те, що сьогодні у кількох господарів, які живуть на тому місці, вода в криниці не можлива для використання і неприємно пахне. Так просочилась земля на тому місці від довгого перебування великої кількості худоби. Але, факт той, що у 1914 році, як тільки почалась війна, в одну з ночей на його помістя напали жителі Красилівки, оскільки вже не було влади, яка б його захищала. Помістя Ютки було все спалене, так що не лишилось місця ні від хати, ні від стодол. Його доля невідома: чи він встиг втекти і виїхати звідси, чи його ж вбили, чи підпалили разом з майном. Там довго ніхто не хотів селитись, аж після закінчення війни побудував собі хатчину бідний чоловік на прізвисько Дзьола.
 В той час російські окупанти вимагали від громадян здачі худоби, коней, і самі грабували євреїв. Особливого знущання зазнали євреї від черкеських козаків, які примушували їх колінкувати і робити інші непристойні речі. Іншою шкодою був початок голоду. Менш, ніж через рік, на початок літа 1915 р. росіяни вже покидали Галичину під натиском австро-німецьких військ. Відновивши своє порядкування над краєм, австріяки почали репресії проти “зрадників” (тих, хто співпрацював з росіянами). В Красилівці порядкували мадяри.
На початок літа 1916 р. Росія вдруге окупувала окраїну, а разом з нею і Красилівку. Неподалік, в напрямку до Товмача зо три місяці проходив фронт [42, с. 5]. На Зелену суботу внаслідок посиленого обстрілу російської артилерії згоріло багато будинків, а також загинуло чимало людей. Ці перестрілки відбувались в місцевості Плоски. Постраждало багато людей з сіл Могилки, Закрівці, Грабич. Тут було збудовано оборонні споруди: окопи. бліндажі. Як згадував Дикун Іван Давидович, ще довго після битви з місця, де вона відбувалась, було чути людські зойки і стогін. Але вже в серпні 1916 р. фронт відступив від Красилівки. Слід відзначити, що село не зазнало таких значних руйнувань, як інші села району, тому змогло швидко відновитися.
1918 р. став роком боротьби за державну незалежність. 26 грудня 1918 року в Станіславові було створено Повітову Господарську Раду для вирішення всіх господарських питань життя краю. Один представник від села увійшов до її складу — Заник Михайло Петрович (1884 р. н.) [47]
Уродженець Красилівки – Фрейнак Петро брав участь в бойових діях легіону Українських Січових Стрільців. Його доля склалась так, що у 1912 році він був мобілізований до австрійського війська, а так, як тоді служили переважно три роки, то його захопили революційні і доленосні події 1914 року, які означали з одного боку початок Першої світової війни, а з другого – можливість для українців використати нові політичні обставини для боротьби за свою державність, з цією метою і був створений корпус Українських Січових Стрільців. Петро Фрейнак служив у австрійському корпусі сухопутних військ у Львові переважно із вихідцями з Галичини, тому не дивно, що його корпус перейшов на сторону січових стрільців. Досить цікаво би було простежити його діяльність в часи війни на ниві боротьби січового стрілецтва, але брак відомостей уриває ці плани.  Те, що він пройшов цілу війну є фактом, бо у 1919 році він був ще в Галичині, а вже десь або цього, або наступного року, як запевняють його родичі з Красилівки, він прилучився до хвилі примусової політичної еміграції і виїхав до Чехії, куди переїжджали майже всі колишні січові стрільці, і в Празі утворився чи не найбільший центр української еміграції. Фрейнок Петро можливо також проживав певний час у Празі. Відомий його адрес, де він помер – ЧССР, повіт Костомлятин, село Гронетіце. Із цього видно, що помер він вже у час після закінчення Другої світової війни і встановленням комуністичної влади у Чехословаччині. Взагалі, його особа є великим полем для дослідження, оскільки це людина, яка палко любила свою землю, пройшла службу в австрійському війську, потім не побоявся підтримати січових стрільців у їхній боротьбі за українську державність, пройшов усі випробування війни, змушений був покинути рідну землю за непримиренне ставлення до поляків, які захопили у той час Галичину, доля змусила його виїхати, невідомо, як йому було на чужині, потім йому випало ще перебути Другу світову і померти не у рідному краї.
      Але із початком українсько-польської війни у боях за Станіславів 20–22 листопада 1918 року згадується інший герой з Красилівки, вояк УГА, уродженець села Хомин Дмитро [44]. Саме в цей час українське військо зайняло всі державні установи в місті і воно перейшло до української сторони. Але коли польські війська Галлера потіснили УГА, то цю територію в травні 1919 р. зайняли румуни. Саме Красилівка була прикордонним селом між румунами і поляками [42, с. 5]. Кордон, зокрема, проходив по річці Ворониця. Згодом село, як і вся Галичина, потрапило під протекторат Польщі. Але до того, патріотичні сили продовжували боротись за свою незалежність, а їх уособленням стала УГА, в рядах якої перебував вже згадуваний Дмитро Хомин. У 18 років пішов до українського війська, яке стало на захист ЗУНР. Воював під командуванням генерала Мирона Тарнавського на Львівщині. Був поранений і потрапив у польський полон. Восени 1919 року після видужання повернувся додому [47]. Але в 1920 р. помер, можливо, через терор поляків, які окупували Галичину в кінці 1919 - на початку 1920 р.
Разом із закінченням першої світової війни і початком польської окупації прийшов до свого завершення перший етап українського відродження Красилівки. Попереду була важка і виснажлива робота громади над відбудовою духовного і матеріального життя села.